“Опозиційний блок” допоміг повернутись у велику політику тим, хто 2014 року врятувався з “потонулого корабля” під назвою “Партія регіонів”. Нова політсила чітко вписалася в електоральну нішу ПР як виразниця інтересів жителів Півдня та Сходу України, проте цього разу мусила задовольнятися роллю критика влади, пише ЧЕСНО.

Одна з ключових вимог партії – мирне врегулювання конфлікту на Донбасі. При цьому “опоблоківці” відмовляються вголос називати Росію агресором, покладаючи першочергову провину за війну на чинну українську владу.

Також “Опоблок” критикує декомунізацію, українізацію та соціально-економічну політику уряду. Водночас це не заважає опозиціонерам віддавати свої голоси за законопроекти коаліції та Банкової. Загалом, протягом чотирьох років члени фракції “Опоблок” у Верховній Раді взяли участь лише у 24% голосувань.

Усі ці роки всередині партії точилася боротьба між двома групами впливу, які формують кістяк політсили: “промисловцями” Ріната Ахметова та “газовиками” Дмитра Фірташа й Сергія Льовочкіна.

Невдала спроба домовитися про єдиного кандидата від “Опоблоку” на президентських виборах остаточно зробила цей конфлікт публічним. Наслідком стало виключення з фракції Юрія Бойка та Сергія Льовочкіна, які створили спільний політичний проект з Віктором Медведчуком і Вадимом Рабіновичем.

Однак “газовики” не мають наміру залишати “Опоблок” “ахметовцям” та опираються їхнім спробам перебрати контроль над партією.

Партію “Опозиційний блок” створили на підставі домовленостей між двома групами, які конкурують між собою ще з часів існування “Партії регіонів”.

Одна з них підпорядковується власнику групи компаній “СКМ”, найбагатшому українцю Рінату Ахметову. Представників цього крила називають “донецькими” або “промисловцями”.

Друга – екс-очільнику Адміністрації президента часів Віктора Януковича Сергію Льовочкіну та бізнесмену з інтересами в газовій галузі Дмитрові Фірташу. Тому людей з цієї орбіти впливу називають “газовиками” або “київськими”.

Невелику квоту в “Опоблоці” також має одіозний політик, кум президента Росії Володимира Путіна Віктор Медведчук.

Донедавна керівні посади у фракції “Опозиційний блок” у Верховній Раді також були поділені за сферами впливу: до 20 листопада 2018 року співголовами фракції були Юрій Бойко (група Фірташа-Льовочкіна) та Олександр Вілкул (“ахметовське” крило), а їхніми заступниками – Сергій Льовочкін і Юрій Воропаєв (ЗМІ називають його “адвокатом Ахметова” та “неформальним куратором ахметовської групи в “Опоблоці”).

Усі учасники цих груп мають певного роду зв’язки зі своїми патронами. Це можуть бути екс-очільники підприємств (наприклад, Вілкул був гендиректором двох комбінатів Ахметова, а Олександр Нечаєв керував заводом Фірташа “Кримський титан”), бізнес-партнери (як Ахметов і Вадим Новинський), родичі (як Сергій та Юлія Льовочкіни) або просто давні соратники (приміром, такими для Медведчука є Нестор Шуфрич і Тарас Козак).

Поділ сфер впливу простежувався й у керівництві партії “Опозиційний блок”.

Після Революції Гідності “Партія регіонів”, що була фундаментом режиму Віктора Януковича, стала “політичним трупом”: якщо у жовтні 2013 року за неї були готові проголосувати 23% громадян, то в липні 2014-го таких було тільки близько 3%. У Верховній Раді з фракції ПР упродовж лютого-серпня 2014 року вийшли 129 народних депутатів, і на кінець каденції колись могутню партію в парламенті представляли лише 77 осіб.

За таких обставин екс-регіонали почали шукати новий формат політсили, який би дав їм змогу знову потрапити до ВР. У вересні 2014 року, менш ніж за два місяці до парламентських виборів, попередньої домовленості про об’єднання дійшли “Партія регіонів“, яку тоді очолював нардеп і бізнесмен, представник “донецьких” Борис Колесніков, та “Партія розвитку України“, що об’єднала низку екс-регіоналів на чолі з колишнім представником президента Януковича в парламенті Юрієм Мірошниченком і заступником глави АП у 2013-2014 роках Сергієм Ларіним (ЗМІ пов’язували цю партію з Льовочкіним).

Проте останньої миті “Партія регіонів” відмовилася від об’єднання з ПРУ й від участі у виборах. Зрештою, нову політсилу з назвою “Опозиційний блок” утворили шість партій. Про це оголосили на форумі екс-регіоналів “Мир. Стабільність. Відродження”, що відбувся в Києві 14 вересня 2014 року.

Юридично “Опоблок” створили шляхом перейменування нікому не відомої партії “Закон і порядок“, зареєстрованої у квітні 2010 року. До травня 2016-го, коли з’їзд обравспівголовами політсили Бойка та Колеснікова, партію по черзі очолювали адвокат Андрій Капшук і Світлана Харчук, про яку у відкритих джерелах немає жодної інформації.

Наразі політконсультант перебуває у США під слідством за обвинуваченнями в ухиленні від сплати податків і відмиванні грошей.

Про створення “Опозиційного блоку” оголосили 14 вересня 2014 року, а вже за тиждень оприлюднили чільну десятку з партійного списку на позачергових парламентських виборах.

Першим номером став відомий регіонал, екс-віце-прем’єр в уряді Миколи Азарова Юрій Бойко. Загалом до списку “Опоблоку” потрапили 194 кандидати, і майже всі вони були безпартійними. Серед них були й 16 фігурантів журналістських антикорупційних розслідувань та 15 нардепів-регіоналів ВРУ VII скликання, які 16 січня 2014 року проголосували за так звані диктаторські закони, що мали на меті придушити протестний рух Євромайдану.

За результатами виборів “Опозиційний блок” отримав майже півтора мільйона голосів (9,43%), посівши четверте місце з-поміж партій та здобувши у Верховній Раді за списком 27 мандатів. Політсила стала лідером електоральних симпатій у Донецькій, Луганській, Харківській, Дніпропетровській та Запорізькій областях. Тим часом з-поміж 94 кандидатів-мажоритарників від “Опоблоку” нардепами обрали лише двох – Юрія Солода (округ №47, Донецька область) та Євгена Бакуліна (округ №106, Луганщина).

Як пояснює політолог Володимир Фесенко, на тих виборах “Опоблоку” вдалося частково мобілізувати електорат, який виступав проти Майдану та політиків, що прийшли до влади на революційній хвилі.

Водночас, як зауважує експерт, “опоблоківці” набрали менше голосів, ніж могли розраховувати.

На місцевих виборах 2015 року “Опозиційний блок” покращив свій парламентський результат, одержавши загалом в Україні 11,5% голосів. Станом на початок грудня 2018-го політсила була представлена на місцях майже 4 тисячами депутатів (близько 3% від загальної кількості у країні) та 56 міськими, селищними й сільськими головами.

Хоча за результатами виборів-2014 “Опоблок” провів до парламенту лише 29 нардепів, його фракція у ВР поповнилася мажоритарниками – екс-регіоналами, які балотувалися як самовисуванці. Станом на першу половину грудня 2018-го вона налічувала 38 членів. У Верховній Раді “опоблоківці” не очолюють жодного комітету.

Громадський рух ЧЕСНО підрахував, що протягом чотирьох років депутати з фракції “Опоблок” брали участь лише у 24% голосувань. За цей період було зафіксовано 56 фактів кнопкодавства з боку 13 “опоблоківців”.

Попри опозиційність, “Опоблок” неодноразово віддавав голоси за законопроекти й кадрові призначення, ініційовані коаліцією та Банковою. Зокрема, так було з призначенням Генпрокурором Віктора Шокіна, внесенням змін до Конституції України щодо правосуддя, голосуваннями за Конституційний Суд і судову реформу. За словами Фесенка, економічні законопроекти влади частіше підтримує “група Ахметова”.

Хоча “Опоблок” і віддає у Верховній Раді голоси за законопроекти влади, це не рятує його представників від кримінального переслідування. У парламенті VIII скликання фракція є лідером за кількістю подань Генпрокуратури щодо позбавлення нардепів недоторканності.

На таку увагу з боку слідства “заслужили” Євген Бакулін, Олександр Вілкул, Михайло Добкін, Сергій Дунаєв, Дмитро Колєсніков та Вадим Новинський, проте в жодній з цих справ до суду ще не дійшло. З-поміж названих вище парламентарів тільки Бакулін і Дунаєв (22 листопада 2018-го вони вийшли з фракції на знак протесту проти виключення Бойка та Льовочкіна) пов’язані з групою Бойка-Льовочкіна-Фірташа, решта четверо належать до орбіти Ахметова. “Українська правда” писала, що в “ахметовському” крилі навіть обурені через таку нібито “вибірковість” правоохоронців.

Рада позбавила недоторканності Новинського, Добкіна й Бакуліна, а останніх двох навіть дозволила арештувати. Однак Добкін уник СІЗО завдяки заставі в розмірі 50 млн грн, яку внесли Новинський і Борис Колесніков, а Бакуліна, котрий уже кілька років перебуває за межами України, оголошено в розшук.

Інші “опоблоківці” також фігурують у кримінальних провадженнях, скандалах і журналістських розслідуваннях. Наприклад, за Бойком ще з 2011 року тягнеться шлейф скандалу з придбанням “Чорноморнафтогазом” двох бурових платформ за завищеною ціною. Проте ГПУ твердить, що не має доказів причетності екс-міністра уряду Азарова до цієї схеми.

Проти мажоритарника із Запорізької області Євгена Балицького відкрито кримінальне провадження за висловлювання сепаратистського характеру. Екс-міліціонер Іван Мирний1995-го вів справу Фірташа, затриманого за контрабанду спирту, а після закриття провадження “за недоведеністю” став начальником його охорони.

Тетяна Бахтеєва, екс-голова комітету ВРУ з питань охорони здоров’я й особиста лікарка Ахметова, має близькі зв’язки з керівниками компаній, які у 2012-2013 роках заробляли мільйони гривень на держзакупівлях ліків і медобладнання. Наталія Королевська, за інформацією ЗМІ, може бути причетною до сумнівних закупівель, пов’язаних з вугільною промисловістю та Міністерством соцполітики, яке вона очолювала у 2012-2014 роках.

Сергій Ківалов був головою ЦВК під час президентських виборів 2004 року, другий тур яких визнали сфальсифікованим.

Наявність у лавах “Опоблоку” людей з корупційним шлейфом не заважає партії у своїй програмі вимагати “викорінення корупції”. Щоправда, улітку цього року фракція не підтримала ухвалення закону про Вищий антикорупційний суд. У політсилі назвали створення нового суду таким, що “суперечить Конституції”.

Одна з ключових тез програми “Опоблоку” – “повноцінна реалізація” Мінських угод щодо Донбасу та пошук “стійкого компромісу за столом переговорів” безпосередньо з Росією та підконтрольними їй бойовиками.

Серед інших обіцянок політсили – захист російської мови та УПЦ Московського патріархату, зниження “податкового тиску”, запровадження “дорадчих референдумів і плебісцитів” на місцях, скасування “драконівської пенсійної реформи”, винесення на референдум питання продажу сільськогосподарських земель.

Ще одна обіцянка, яку 2016-го давали в “Опоблоці”, – не брати державних коштів, передбачених для фінансування партій. Проте наступного року політсила передумала й почала одержувати гроші з держбюджету: протягом 2017-2018 років держава переказала на рахунок “Опоблоку” 104,8 млн грн. У партії зміну своєї позиції щодо держфінансування пояснили досить оригінально:

Щоправда, частину держкоштів “Опоблок” витратив не на “захист пограбованих”, а на сплатутелеканалу “Інтер” (належить Фірташу, Льовочкіну та екс-високопосадовцю Валерію Хорошковському) 6,4 млн грн боргу за рекламу, яку телемовник транслював напередодні місцевих виборів 2015 року. Загалом, упродовж 2,5 років партія заплатила“Інтеру” за рекламні послуги понад 15 млн грн. Зокрема, 2017-го вона витратила на телепривітання з Днем Перемоги майже 6,5 млн грн.

Торік журналісти з’ясували, що “Опоблок” фінансували новостворені фірми з ознаками фіктивності. Засновницю однієї з таких компаній (ТОВ “Полі-буд-сервіс”), яка виявиласяпродавчинею з Обухова на Київщині, засудили до трьох років умовно за фіктивне підприємництво. Загалом протягом 2016-2017 років політсила одержала від бізнесу, партійців і громадян 20,5 млн грн. Однак після перших траншів з держбюджету обсяги приватних надходжень на центральний рахунок партії стрімко впали до нуля.

Попри наведене вище, найбільшою проблемою для “Опозиційного блоку” всі ці роки залишалося збереження внутрішньої єдності. Партія вже кілька разів опинялася на межі розколу, проте досі її групам вдавалося знаходити компроміс.

За іронією долі, в “Опоблоці” остаточно розсварилися після спроби об’єднатися напередодні виборів 2019 року з ідеологічно близькою їм партією – “За життя” Рабіновича та Медведчука.

“Газовиків” на перемовинах, які стартували у вересні 2018-го, представляли Бойко та Льовочкін, групу Ахметова – Колесніков і Новинський.

Каменем спотикання стала кандидатура на виборах Президента: “ахметовці” були категорично проти Бойка як кандидата від “Опоблоку”. Окрім того, на думку Фесенка, сторони, ймовірно, не домовилися щодо розподілу ролей в об’єднаній партії.

З’їзд партії, що відбувся 15 грудня та був організований групою Ахметова, ще більше поглибив кризу в “Опоблоці”. Делегати підтримали пропозицію висунути кандидатом у президенти Вілкула, а також змінили статут політсили: новим керівним органом “Опоблоку” стала політрада, яку очолив Борис Колесніков. До її складу ввійшли керівники обласних осередків партії та нардепи, орієнтовані на Ахметова.

Група Бойка-Льовочкіна у свою чергу звинувачує опонентів у “рейдерському захопленні” партії. Її представники вважають з’їзд 15 грудня нелегітимним, оскільки, за їхніми словами, його скликали всупереч статуту – без відповідного рішення політради. “Газовики” мають на руках ухвалу адміністративного суду, яка тимчасово забороняє держреєстрацію змін в установчих документах “Опоблоку”, і тепер вимагають від Міністерства юстиції її виконувати.

На думку Фесенка, чинна влада може використати конфлікт усередині “Опоблоку” як інструмент впливу.

Тим часом, як свідчить опитування, проведене Київським міжнародним інститутом соціології в листопаді-грудні 2018 року, за “Опозиційну платформу – За життя” Бойка-Льовочкіна-Медведчука готові проголосувати 11,3% українців (з-поміж тих, хто вже визначився з вибором), а за “Опоблок” Колеснікова-Вілкула-Новинського голоси віддали б лише 2%. У президентському рейтингу вперед вирвався Бойко з 11%, тоді як Вілкула підтримують лише 1,6% з-поміж тих, хто визначився. Соціолог Антон Грушецький пояснює такий розрив тим, що Бойко вже тривалий час фігурує в рейтингах, на відміну від Вілкула.

Водночас Грушецький зауважує, що “Опозиційна платформа – За життя” має наразі менший рівень підтримки, ніж “Опоблок” і партія “За життя” мали сумарно до об’єднання.

Фесенко припускає, що перед парламентськими виборами ворогуючі табори “Опоблоку” можуть усе ж помиритися.

А поки що групи Ахметова та Бойка-Льовочкіна-Медведчука готуються до президентських виборів нарізно. Але змагатися їм доведеться не лише між собою, а й з ідеологічно близькими кандидатами та партіями (наприклад, з Євгенієм Мураєвим і його партією “Наші”).

Це, імовірно, спричинить дроблення електорату Південної та Східної України, на який орієнтуються ці політсили, та ускладнить вихід у другий тур виборів кандидатів від цих партій. Натомість вони можуть одержати високий сумарний результат на парламентських виборах, що кардинально вплине на політичний порядок денний.

Така перспектива цілком може спонукати два конфліктуючі крила “Опоблоку” об’єднатися та знову вхопитися за “рятівне коло”, яке одного разу вже повернуло їх із забуття у велику політику.