Вчора, 21 серпня, у Вінниці презентували сайт «Архів історій українців»

На цьому ресурсі міститься та історія, про яку не напишуть у підручниках,  і кожен  українець може стати її творцем.  На сайті можна опублікувати свою родинну  історію та прочитати історії інших.
Історії  розділені на дванадцять періодів української історії від боротьби за збереження державної незалежності початку 20 століття до  сьогоднішньої  війни з Росією.

«У нас в Україні, через репресії, розстріли, депортації та в’язниці колективну пам’ять нашого народу намагались знищити. Наші предки боялись публічно розказувати хто вони, як жили, про що думали і як відносились до влади. Мовчали про розстріляних, загублених, розділених війнами, винищених пропагандою. Бо можуть прийти і забрати…Історії переповідали тільки своїм найближчим в тісному сімейному колі. А коли вони помирали то історії цілих родин помирали разом з ними…» , написано на сайті , щоб пояснити навіщо він створений.

Ми повинні зберегти історії наших громадян, бо через те, що ми не мали власної держави, українцям забороняли говорити про власну історію. Ідея з’явилася рік тому. Ми спілкувались з викладачами Вінницького педуніверситету про те, що треба зберігати історії людей, які йдуть від нас. Якщо ж ми вже збираємо ці історії, то треба їх десь публікувати, тому вирішили створити сайт, – говорить координаторка проекту громадська активістка Таїса Гайда.

 

Вона каже, що кожен бажаючий може в письмовому, аудіо- чи відео-форматі надіслати свою історію., скориставшись рубрикою «Додати історію». Надіслані історії до оприлюднення будуть оброблятись  істориками та журналістами, які долучились до проекту на волонтерських засадах. Тому необхідно обов’язково залишити номер свого телефону для зв’язку.

На сайті  уже є  перших чотири історії

Архівна  справа Марії Гальчевської, дружини отамана Якова Гальчевського:

«Постійні переховування, нечасті зустрічі з чоловіком, проживання в чужих хатах на утриманні у господарів і нарешті арешт…Історія подружнього життя для Марії Гальчевської була зовсім недовгою. Потім 2 роки у вінницькій в’язниці…Під час допитів вона постійно повторює: “Про політичні діяльність мого чоловіка нічого не знаю, осіб, пов’язаних з ним не пам’ятаю і не знаю…”

Спогади Юрія Слісарука щодо подій “Студентської революції на граніті”:

«Останній військовий парад в Києві.Ми не знали, що він буде останнім.Ми криком кричали, що не дамо. І ми намагались цьому перешкодити. Дехто кричав: “Лягаємо під танки”, дехто: “Вони ж по нас не поїдуть”. А вони могли по нас поїхати . Бо було таке на майдані хтось з депутатів сказав тоді:”Що ви з ними панькаєтесь? Пустіть по них танки”.

Історія кримського добровольця Владислава Борисовського :

«На второй подъем «благословил» танк, пару раз выстрелив перед собой, оглушив нас. Подъем мы начали «двойками» – Баха с Мустафой с призывами «Аллах Акбар», Фатих с Сафаром и своим ПК, и я с Исой. Десантники также отформатировали свои порядки, они, реально, красавчики. Запомнился, молодой парнишка, лет 19-и, он взял СВД у своего раненного товарища, пытаясь, уже походу движения, получить боевые навыки снайпера. Так и поднимались – от пилона к пилону, в сопровождении сепарских минометов, ложивших прямо по ходу нашего движения. В этот подъем, все-таки дожали сепаров, они отступили по противоположному склону, на горе их не было. Были обрывки упаковок от ИПП, обрывки бинтов, устойчивый трупный запах из щелей-окопов, крупное стрелковое вооружение и гранатометы».

 Історія офіцера, Євгена Плахотнюка, що витримав тижневі тортури НКВД, написана його онуком:

«Але по-справжньому я здригнувся, коли на одному з протоколів допиту побачив час, коли записувалися “покази” обвинуваченого: Мая “10-16” дня 1938 года. Це означає, що 60-річну людину безперервно допитували протягом семи днів і все одно не добилися бажаного результату.»

Проект був створений з грантовою підтримкою, за участю спонсорів та волонтерів.