«…Все рівно думки були тривожні, працював інстинкт самозбереження. Мені все рівно було на ті побутові прилади, квартири, ремонт, я це одразу для себе визначила. Я знала, що якщо зайдуть в наше селище, бо це була певна буферна зона – я одразу виїжджаю, жити я точно там не буду…»

Інна, працівниця Укрзалізниці розповідає, як їй довелось двічі евакуюватись, у 2014 та 2022 році, свою любов до Бахмуту, та чому у Львові вона відчула іншу ментальність.

Розкажіть трохи про себе, чим ви займались до початку повномасштабного вторгнення і як ви зустріли 24 лютого. Це банальне питання. Але для кожного 24 лютого – воно своє.

Я працювала на залізничному вокзалі в Бахмуті з 2016 року, але сама вже двічі переселенка, бо родом з селища Золоте (Луганська область, недалеко від Попасної). Дуже любила місто Бахмут, воно було таке гарне – зелене місто в трояндах все. Воно розвивалося, і дороги, і заклади нові з’являлись, була чудова набережна. Суб’єктивно, воно мені більше імпонувало, на відміну від Костянтинівки, Краматорська в нас таке було містечко чудове.

Виїхала в 2014 році, в 2016 вже почала жити і працювати. Нас ще тоді тримали рік на роботі на виплатах, зарплату виплачували. На той момент я думала, зараз виїдемо до знайомих Сєвєродонецьк, там потім війна скінчиться – повернемось. Але війна не закінчувалась, ставало все страшніше і страшніше.  Ми приїхали до сестри на місяць в Бахмут.  Пожили, знову повернулись в Золоте. Мені щастить, що завжди там де я живу, там передова, на жаль.

Повернулись додому, думали – ну скільки можна жити у родичів? Але все рівно думки були тривожні, працював інстинкт самозбереження. Мені все рівно було на ті побутові прилади, квартири, ремонт, я це одразу для себе визначила. Я знала, що якщо зайдуть в наше селище, бо це була певна буферна зона – я одразу виїжджаю, жити я точно там не буду.

Ми повернулись додому, на той момент в селищі світло було, але газу вже не було. Певний час ми там залишались, але я сказала чоловікові що хочу виїхати. Було страшно, ми постійно сиділи в підвалі під мінометні вибухи.

Я одразу зібрала усі необхідні речі, коли було тихо, навіть забрала фен і праску. Тоді, була можливість, це не так, як зараз з однією сумкою ми виїжджали.

Просто, я розуміла тоді, що, мабуть, ще не скоро повернусь додому і треба збирати найнеобхідніші речі. Ми прожили у селищі біля Бахмуту рік в якомусь очікувані.

Як ви почали працювати на залізниці у Бахмуті?

А потім я прийшла в Бахмут на залізничний вокзал, бо так як я залізниці працюю, можна було шляхом переведення змінити місце роботи. Він тоді в Бахмуті вважався дуже престижним. Прийшла просто на вокзал спробувати, ну а що я втрачаю не працюючи?

Фото: bahmut.com.ua

 

Там була дуже класна керівниця, і я дуже хотіла працювати на цьому вокзалі. Співбесіду пройшла, мені сказали – добре, ми вам передзвонимо. Потім трішечки працювала в Попасній буквально місяць-два в бухгалтерії.

Але знаєте, якщо ти дуже сильно чогось хочеш, ти про це думаєш – воно трапляється. Я себе там бачила. Була впевнена, що я буду працювати на залізниці у Бахмуті.

Якось, коли ще була в Попасній, мені зателефонувала керівниця і каже що є місце, але в Бахмуті а в Лимані, можна поїхати, працювати. дещо не за своєю спеціальністю. Кажу добре, але я хочу до вас. Вона відповіла, що, якщо не візьмуть, то я тебе візьму, завжди не вистачає касирів.

Я поїхала в Лиман, але згодом все ж таки потрапила на роботу в Бахмут на вокзал. Мого щастя не було меж. Сестра знайшла квартиру в оренду на дев’ятому поверсі в новобудові де місто було, як на долоні.

Скільки ви там працювали?

Років мабуть п’ять, шість. Може було легше, якщо порівнянні з іншими людьми, що я знала місто, і там були родичі. Мені воно подобалось, було до душі і робота знайома, сестра поруч, квартира подобалась.

Як ви виїжджали з Бахмуту? І коли?

У мене була відпустка у лютому місяці. І вже після відпустки я на роботу не вийшла. Якось воно так «добре» співпало. Я була на той момент в Харкові до 24 лютого, ми приїхали з мамою в гості до брата. 24 лютого, ми з мамою запланували піти в театр. Шоста ранку, дзвонить батько, теж до нас збирався приїхати і каже – війна почалась. Ми спостерігали за новинами, було якесь відчуття, що це серйозно і надовго, але все рівно, що це відбудеться, ми не вірили. Одразу новини ввімкнули, в мене брат – залізничник, його викликали на роботу, а ми з мамою, залишились одні в квартирі в Харкові. Ми зібрали сумки, по телебаченню повідомляють, що повітряна тривога. Що робити – не розуміємо, такого в нас не було 2014 році.

Десь через декілька днів ми з сім’єю вирішили, що я поїду в Бахмут, заберу документи, гроші, цінні речі і буду виїжджати, хоча на той час у Бахмуті було набагато спокійніше ніж у Харкові.

В Бахмуті залишалось багато друзів, тому я приїхала на деякий час до подружки. Виїжджати з міста я не хотіла. Думаю, якщо вже зайдуть Попасну, то, звичайно, потрібно виїжджати, бо почнуться обстріли. Мама залишилась в Харкові.

Брат говорив мені та своїй дружині з дитиною, що нам потрібно виїжджати, що все серйозно. Я розуміла, що потрібно виїжджати, але тягнула з виїздом, бо розуміла, що їхати прийдеться назавжди. Трималась до останнього. Відправляла братову дружину з племінницею, але вони все ж натиснули на мене.

Зібрала сумку. Цей раз це вже нічого в мене не було з речей, як тоді, коли виїжджали з Золотого. Не було фена і праски. Я одягла одразу на себе на три сезони речей, тому що казали, коли сідаєш на поїзд, і в тебе великі валізи – їх можуть викинути. Тому що потрібно, щоб люди помістились, а не валізи. Я одягла спортивні штани, джинси, спортивну куртку, костюм зверху, жакет, думаю, хай на весну буде. Зверху куртку зимову, бо я буду зараз взимку ходити.

Виїхали ми з міста чи другого чи четвертого березня, тобто це все відносно швидко вийшло. Ми поїхали у Львівську область до знайомих сестри. Я спочатку вагалась, думала, як я поїду до незнайомих людей, але поїхала з сестрою, щоб допомогти їй з племінницею.

У лимані ми сіли на евакуаційний потяг, і нам дуже пощастило, бо було не дуже багато людей. Це був початок березня і люди ще не виїжджали взагалі. Взагалі, я дуже вдячна залізничникам за можливість евакуюватись, це було так зроблено професійно. Я розумію, як ризикували своїм життям машиністи, провідники, вони так підтримували. Ніхто не знав, коли приїде поїзд, на яку колію він приїде, і чи взагалі буде він, нам не казали до останнього часу. Це було дуже логічно з їхньої сторони, бо це безпека.

Я розуміла, що до Харкова є можливість прилягти, ми навіть трішечки поспали. В Харкові сіло дуже багато людей, жінки, діти, у всіх паніка, всі стукають, грюкають по декілька чоловік на полицях. Чесно кажучи, на іншій станції, вже не брали людей, не було куди, провідники швидко закривали двері, люди стукають… Це було так моторошно. і страшно. Люди, які все ж сіли в потяг, спали на підлозі. Їхали ми сидячи дві доби до Львову.

Фото: nv.ua

Як ви опинились у Вінниці?

Бабуся у мене з міста Ладижин, є родичі там. Мамина подружка сама родом з Золотого, але вийшла заміж у Вінниці. Батьків спочатку запросили до них. Мама виїхала з батьком і свахою. Вони жили в Лука-Мелешківській деякий час, потім почали шукати житло. Знайшли кімнату в гуртожитку. Ми рік не бачились з батьками. Я майже рік жила у Львові, в березні 2023 року переїхала до Вінниці. Добре, що залізниця роботу пропонувала.

У Львові я почала працювати на залізниці з квітня 2022 року. Мені було там важко. Я мріяла жити у Львові, але поживши там розчарувалася, Знайти житло допомогли мені завдяки роботі, що я працюю там, а так дуже складно і важко. Це питання болючі до всіх українців, які здають житло за такі великі гроші.

Ми хотіли певний час всіх забрати у Львів батьків, щоб усі були разом, але по сусідству не здавали нічого, а до прикладу на першому поверсі була квартира за 12 000 гривень. Для нас це  було дуже багато.

Я відчула іншу ментальність. Ми були на екскурсії у Львові, і мені запам’яталась фраза – «якщо ти не зрозумів Львів – він тебе не сприйме». Хоча я колись була у Львові в відпустці, і мені так сподобалось місто, я була в ейфорії. Але бути туристкою і жити там – це абсолютно різні речі. Але все що не робиться, робиться на краще. Не поживши там, я б досі мріяла б про це місто.

Ви приїхали у Вінницю в березні. Відчуваєте різницю зі Львовом?

Так, звичайно відчуваю. Я спочатку приїхала до батьків в гості гуртожиток. Якось так, звичайно історичним центром Львова, але тут якась своя атмосфера. Я вирішила, що переїду у Вінницю. В мене тут знайома працювала в касах залізничного вокзалу. Переїхала, знову ж таки, шляхом переведення. У Вінниці зовсім інший вокзал, чудові умови. Ще одна моя колега теж переїжджає сюди працювати зі Львову.

Я зловила себе на думці, що у Вінниці я, як дома. Мені тут легко.

У вас дуже гарна українська мова. Ви завжди спілкувались?

Я завжди дуже добре спілкувалась українською, і перейти з російської для мене це зовсім не було проблемою. Батьки спілкувались завжди російською. Але я нами дуже пишаюсь, вони переходять на українську. Батько каже, що йому вже ріже слух російська і східні діалекти.

Як ви опинились в гуртожитку?

В мене там жили батьки. Переїхала до них. Зараз ми живемо вчотирьох в одній кімнаті. В гуртожитку багато студентів, переселенців, діток. Все добре, але єдине, чого не вистачає, це особистого простору. Я на роботі з людьми, в гуртожитку з людьми, а я така людина, що набираюсь ресурсу, коли сама. І знову ж таки, коли живеш з батьками, все одно є якийсь мінімальний контроль, бо для них ти дитина, скільки б не було тобі років. В мене були думки зняти житло, але поки зарплатня не дуже дозволяє.

Чим вас неприємно вразила Вінниця?

Нічим. Якщо говорити про якісь негативні моменти – у Львові- згадаю одразу, у Вінниці поки не зіштовхувалась. Єдине питання – ціни на житло, але це питання до усіх міст в Україні. У Вінниці почуваю себе добре, тут дуже хороші люди.

Що зробите після Перемоги?

Складне питання. Враховуючи, якою ціною нам дається ця Перемога. Радіти буду за свою країну, за своїх людей. За те, що ця напруга спаде. І буду багато плакати. Бо зараз не дозволяю собі плакати і впадати у відчай. Я знаю, що ще не скоро повернусь в Бахмут, в Золоте. Я розумію, що хочу родину, дітей, і я вже не буду спокійна, коли в мене в тому ж Бахмуті або в Золотому дитина піде на річку, в ліс, а там снаряди чи міна. Так що в планах поки Вінниця.

Проект реалізується за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.