Зараз для вінничан та вінничанок Бригантина – це місце прогулянок. Але цей півострів має дуже цікаву історію, про яку мало хто знає. Саме тут з’явився перший водоканал у місті, завдяки котрому ми маємо на сьогодні головний символ міста – водонапірну вежу. Також тут навчали майбутніх моряків. А про те, як на Бригантину доставляли корабель чорноморського флоту – можна зняти цілий фільм. На цей півострів навіть хотіли провести трамвайну колію.
З чого все починалось
До 1912 року на півострові нічого не будували, поки тут не побудували водопровідну станцію. На честь цього теперішню вулицю В’ячеслава Чорновола перейменували на Водонапірний бульвар (1911-1915 роки), а до цього ця вулиця мала назву Північна алея.
(мапа 1910-х років)
До самої “водокачки” йшла сьогоднішня вулиця Академіка Янгеля, а не закінчувалась у берега річки Тяжилівка, як сьогодні.
(німецька мапа 1942 року)
(мапа 1952 року)
Сьогодні ця вулиця виглядає так:
Так ось, повернемось до першого вінницького водоканалу.
Проєкт водоканалу 1904 року
Перші згадки про необхідність будівництва водогону у повітовій Вінниці з’явилися у 1902 році. Населення міста на той час сягало 30 тисяч осіб.
Проєкт водогону з’явився у 1904 році. Передбачався забір води через трубу з середини Південного Бугу, яка перекачувалась до відстійника через щільну залізну сітку для усунення домішок та бруду. Після відстоювання, воду фільтрували крізь тришаровий піщаний фільтр площею 42 м². Очистка води передбачалась примитивна. У ті часи в Європі для очистки води вже застосовували хлор, озон та інші компоненти.
Наступний етап – перекачування води з колодязя насосом на паровому двигуні до водонапірної вежі. Парові двигуни на водоканалах у великих містах Європи виглядали так:
Від вежі вода самоплином подавалась в центр міста та на Замостя. До віддалених районів Вінниці воду продовжували возити діжками.
(ілюстративна замальовка)
Потужність водопроводу було визначено у 60 тисяч відер води на добу. Реалізацію проєкту оцінили у 225 тисяч рублів, що для міста було непосильною сумою.
Реалізація проєкту
До питання будівництва повернулися у грудні 1910 року. Міська управа підписала угоду з купцями Ремером, Неером і Зіскіндом, які виступили підрядниками спорудження водогону у Вінниці. Вартість проекту – 143 тисячі рублів. Термін введення в експлуатацію – 1 листопада 1911 року. Втім, водогон запрацював лише через рік, у 1912 році.
Потужність станції, яку було побудовано на Бригантині, складала 60 тисяч відер або 600 м³ за добу (як й планувалося по проєкту). Мережею водогону, який проклали на дні річки Південний Буг, воду подавали у водонапірну вежу.
(найстаріше фото вежі зблизька у 1918 році)
З башти вода потрапляла у домівки центральної частини міста та на Замостя через дюкерний перехід під дном Південного Бугу. Що це за перехід такий – це вигнутий відрізок напірного трубопроводу з горизонтальною частиною, що минає перешкоду. Система функціонує під напором. Згідно з сучасними нормативами, найменша відстань від дна до верху заглибленої труби повинна становити півметра, а в зонах фарватеру на суднохідних річках – 1 метр. Нахил вихідного відрізка дюкерного проходу має становити трохи більше 20 градусів щодо горизонту.
(приклад дюкерного переходу під водою)
(будівництво дюкерного переходу під дном річки у сучасних умовах)
1920-30-ті роки
Окупаційна влада більшовиків продовжила експлуатацію водогону без зупинки на ремонт до 1928 року, чим вичерпала весь його технічний потенціал. Саме тому зупинка на ремонт тривала цілих п’ять років – знов він був запущений лише в 1933-ому році, збільшивши після модернізації свою потужність в п’ять разів, яка склала до 3-х тисяч м³ води на добу. Населення міста на той час складало 75 тисяч осіб. Наприкінці 1930-х років перший вінницький водоканал припинив свою роботу.
На Бригантину планували пустити трамвай
У 1956 році виконком Вінницької міської ради депутатів трудящих дав добро на будівництво трамвайної колії до водонасосної станції.
(рішення виконкому 1956 року)
Колія повинна була йти від теперішнього МПМ “Зоря” по вулиці Стрілецькій до півострова Бригантина.
(схема запланованого трамвайного руху на Бригантину)
Але ці плани так й залишились на папері.
(аерофотозйомка Бригантини у 1949 році)
Хімзавод відродив водоканал на Бригантині
З тих часів, коли у Вінниці з’явився Хімзавод, то він потребував багато води. Саме тому згадали за старий водоканал. Його обладнали потужними насосами, які розміщувались в приміщенні спеціально збудованої водокачки. В 70-ті роки проблему води для ТЕЦ хімкомбінату вдалося оптимізувати і частину потужностей перестали використовувати.
Клуб юних моряків
В 1970-х роках був такий капітан другого рангу у відставці Андрій Захарченко. Він організував клуб юних моряків і дав йому назву “Бригантина”. На той час майбутній депутат Вінницької міської ради у 2000-х роках Олександр Парвадов займав посаду другого секретаря в міському комітеті ЛКСМУ. Ці дві особи звернулися до тодішнього директора Хімпрому Івана Худолія (адже Бригантина була тоді на балансі цього заводу) з пропозицією на звільненій території водокачки створити літній військово-патріотичний табір для школярів. Вони також запропонували використати старі річкові шхуни, установивши їх на березі поблизу, як класи для занять та відпочинку. Директор дав на це добро.
Андрій Захарченко та Олександр Парвадов вирішили ще написати листа до командування Чорноморського флоту з проханням прислати їм якийсь списаний корабель для наочного вивчення судноплавної справи. Командувач Чорноморського флоту адмірал Микола Ховрін присилає у Вінницю телеграму, в які повідомляє, що на станцію Вінниця трьома залізничними платформами відправлено справжній діючий водолазний бот. Мобілізувавши потужності вінницьких підприємств, груз було знято з залізничних платформ на спеціально зварені металеві санки. В них впрягли потужні тягачі “Кіровець” та інші.
(Кіровець К 701. Ілюстративне фото)
Попереду цього вантажу їхало три поливальних машини, які лили воду на асфальт під полозья санок. Так вдалося не пошкодити вуличне покриття вулиці Гонти і доставити корабель до річки. Корабель чорноморського флоту везли зі станції “Вінниця-Вантажна”.
(схема маршруту)
З іншого берега річки були встановлені потужні котушки з тросами і таким чином вдалося затягнути разом з санками бот у річний фарватер. Тут сталась очевидна, але непередбачувана організаторами транспортування річ – корабель поплив за течією до київського мосту. Тоді люди сіли швидко у шлюпку, щоб наздогнати його, тому що корабель міг вдаритись в опору мосту або щогла могла зачепити міст. Коли наздогнали корабель, то застрибнули на нього та кинулись у моторний відсік. У баках виявилось трішки палива і вдалося завести двигун бота. Але щогла все ж таки врізалась у конструкцію мосту. Добре, що вона була погано закріплена і повалилась від удару. Загальними зусиллями все ж таки вдалось пришвартувати бот уже за мостом.
Від редакції: ця інформація з совєтських джерел, тому є ймовірність, що історія була прикрашена й в реалі не було стільки “екшену”.
Корабель отримав нове ім’я – “Піонер України” і років з три він ходив по Бугу. На ньому проходили практику юні майбутні матроси. Потім його витягли на берег і закріпили. У ньому зробили ще одну лекційну залу. До кінця існування совєтського союзу клуб працював. Члени цього клубу носили форму військових моряків. Їх часто можна було побачити на різних загальноміських святах. Таким чином за півостровом закріпилась назва клубу юних моряків.
Старі фотографії Бригантини
А їх майже немає. У вільному доступі є єдина фотографія з літака, де на Бригантині бачимо судна, які встановлені на березі Південного Бугу.
Ретро-фото Бригантини ми маємо з протилежного берега і то на них майже нічого не побачиш:
(початок ХХ століття)
(1910-ті)
(1935 рік)
(1941 рік)
(німецька окупація)
(німецька окупація)
(1948 рік)
(кінець 1940-х років)
(1950-60-ті роки)
Частину матеріалу для статті надав дослідник історії промисловості у Вінниці Денис Колесник
