Рівно 127 років тому Олександр Кумбарі, купець грецького походження, спробував “віджати” у Вінниці земельну ділянку, яка йому не належала. Але через три роки судової тяганини, землю довелося повернути місту.
Кубарі – знайоме слово для вінничан. Для когось це розкішний маєток на скелі, для інших – романтичний парк у центрі Вінниці з чудовим краєвидом, для третіх – це пляж на березі Південного Бугу. Не зважаючи на свою відомість, навколо садиби та цих місць існує багато міфів, які часто далекі від реальності. Журналісти Вінницької агенції журналістських розслідувань в Державному архіві Вінницької області знайшли судову справу між Вінницькою міською управою та Олександром Кумбарі. Завдяки документам встановили коли, чому, за що та з яким результатом судився насправді купець.
Отже, погнали.
Міф І. “Будинок Кумбарі насправді не його будинок – його збудував лікар Костянтин Новінський”
Вінничани знають, що будівля на вулиці Миколи Оводова, 1 була збудована купцем Кумбарі, тому сам сквер поруч та пляжну зону на березі Південного Бугу називають його ім’ям. Але нещодавно місцеві історики заявли, що насправді це будівля лікаря Костянтина Новінського. Пояснювали таку історичну помилку тим, що у пам’яті людей залишились спогади про судову справу, де Кумбарі судився за цю ділянку і ім’я справжнього власника садиби з роками забулось. Те що це садиба саме лікаря Костянтина Новінського, а не Кумбарі, відмічено на картах Google
Ніяких доказів, що підтверджують даний факт журналісти не знайшли. А от докази, що це будівля саме Кумбарі – існують. Перший доказ: підпис на дореволюційній фотографії.
Другий доказ: архівні матеріали судової справи між Вінницькою міською управою та Олександром Кумбарі. На судових засіданнях постійно зазначалось, що межі земельної ділянки Кумбарі проходять до канави, яка знаходиться перед самою скелею. Тобто, ділянка де зараз розташована садиба належала саме Кумбарі, на ній він і збудував свій маєток.
МІф ІІ. “Кумбарі придбав землю на аукціоні у 1894 році. До цього земля належала графині Де-Сантуан”
Кумбарі дійсно цю землю придбав у 1894 році, але немає жодних підтверджень тому, що це було під час аукціону. Територія дійсно належала графині Де-Сантуан (предок засновника Центрального парку у Вінниці ), але потім власником нерухомості став лікар Микола Оводов, який вже й продав все це майно Кумбарі.
Це саме той Микола Оводов , що з 1899 року по 1917 рік буде міським головою Вінниці.
Міф ІІІ. “Кумбарі належав сучасний сквер/парк “Панорама”
Документальне підтвердження цьому ми не знайшли. Офіційно фігурує, що Кумбарі придбав 22 000 квадратних сажнів території – а це майже сучасний 5 гектарів землі. Це величезна територія тогочасної Вінниці, тому навряд садибна територія була таких розмірів. У судових документах вказуються орієнтовні межі садибної території Кумбарі. За словами самого Олександра Кумбарі з документів, довжина садибної ділянки була 107 сажнів (228 метрів): від Торгової (сучасна Магістратська) вулиці до Південного Бугу.
Є одна схема, яка була складена зі спогадів сучасників. Якщо вірити їй, то територія сучасного парку “Панорама” була розділена між двома власниками: Поплавською та Оводовим .
Родина Поплавських на той час мала свою нерухомість поблизу сучасного кінотеатру “Коцюбинського” , який нещодавно припинив своє існування
Міф IV. “Вінницька міська управа хотіла забрати садибну територію у Кумбарі”
Міська влада хотіла через суд забрати не придбане Олександром Кумбарі нерухоме майно, а спірну ділянку, яку, на думку влади, він незаконно присвоїв.
Щоб розібратись у ситуації, треба встановити послідовність подій. Отже, 8 червня 1894 року Олександр Кумбари придбав садибну територію у лікаря Миколи Оводова. У листопаді 1894 року Кумбарі звернувся з письмовою заявою до міського голови, щоб землю під скалою площею 396 квадратных сажень, яка знаходиться між його маєтком та Південним Бугом, продали йому. Ділянка в довжину складає 33 сажня (70 метрів), а в ширину – 12 (25 метрів).
Зараз це підтоплена ділянка з чагарниками, на якій нічого не збудуєш. А до будівництва Сабарівської ГЕС, яка підняла рівень води в річці, це був лакомий шматок землі. Розглянувши звернення Олександра Кумбарі, міська дума 12 грудня 1894 року відмовила йому. Зрозумівши, що ніхто йому цю землю не продасть, Кумбарі наймає Федора Терещенко, який засипає землею канаву між скалою і його власністю. Вже наприкінці грудня того ж року загороджує парканом бажану ділянку по самий Південний Буг. З такими діями міська влада не мала наміру миритись і з позовом звернулась спочатку до Вінницького з’їзду мирових суддів, а потім до Літинського з’їзду.
Позиція Вінницької міської управи була наступна:
… В судах під присягою було допитано 19 свідків. Перші 17 свідків одноголосно підтвердили, що ця ділянка з давніх-давен перебувала у володінні міста. Це місце люди використовували для переправи в село П’ятничани, мили тут білизну та купалися. Ніколи тут не було паркану. Двоє свідків: Федір Білецький та Федір Терещенко, дали під присягою неправдиві свідчення. Вони заявили, що були опікунами садиби Де-Сантуан і земля біля річки завжди була у володінні цієї садиби, і що завжди тут був паркан. Також ними було засвідчено, що вільного проходу тут ніколи не було і лише певним особам дозволялося тут випасати худобу та гусей.
У ході розслідування з’ясувалося, що Білецький ніколи опікуном садиби не був, у чому він сам зізнався під час засідання Літинського з’їзду. Ця ділянка завжди була вільна для людей і тут не могли випасати худобу, тому що земля тут є голою скелею за винятком берега, де проходила дорога. Доказом брехливості свідчень свідка Білецького є свідчення іншого свідка Юліана Хміліовського, який справді кілька років був опікуном садиби Де-Сантуан. За його словами, ця ділянка ніколи не була у складі цієї садиби і що коли треба було наламати каменю на скелі, він запитував дозвіл у Вінницькій міській управі. Такий самий дозвіл на ламання там каменю запитував свого часу Український полк…”
Через брехливі показання на судових засіданнях, міський голова Вінниці Оаддій Свірській написав клопотання до Кам’янець-Подільського окружного суду, щоб були відкриті кримінальні справи на Федіра Білецького та Федіра Терещенка. Подальша доля цієї справи не відома.
Позиція Олександра Кумбарі журналістам стала відома завдяки його поданій касації до Громадянського касаційного департаменту Урядового сенату, після того як Вінницький з’їзд мирових суддів та Літинський з’їзд своїми рішеннями зобов’язали Олександра Кумбарі повернути спірну ділянку на баланс міста.
Основні аргументи Олександра Кумбарі:
Свідчення свідків відрізнялися у першій та другій інстанції. Невідомо хто і коли їх опитував і взагалі все було зроблено неправильно, не по закону.
Землемір Волков на суді розповідав, що ця спірна ділянка належить місту і це зазначено у міському плані, але викопіювання з плану суду він не надав. Волков говорив постійно за набережну вулицю, що проходить біля скелі, але офіційно там немає жодної вулиці. З опису садиби 24 березня 1849 року вказано, що територія маєтку починається з Торгової (Магістратська) вулиця і до самого Південного Бугу – 107 саженів (228 метрів)
Під “Набережною вулицею” мається на увазі стежка, яка після будівництва греблі у Сабарові була затоплена.
В архіві зберігся цікавий документ 5 березня 1896 року “Указ Его Императорского Величества Самодержца Всероссийского, из Правительствующего Сената”, яким було відмінено рішення Вінницького мирового з’їзду суддів. Тобто, вищий судовий орган Російської Імперії, який напряму у той час підпорядковувся імператору Миколу ІІ став на сторону Олександра Кумбарі.
Але судові засідання продовжувались до 1897 року й Олександру Кумбарі все ж таки довелось повернути спірну ділянку на баланс Вінницькій міській управі.
Що було далі…
Коли у 1894 році Олександр Кумбарі придбав ділянку, йому дісталось від колишніх власників дерев’яні споруди. Можливо, на “захопленій” землі на березі Південного Бугу він планував щось збудувати. Але вийшло як вийшло. Через 16 років міська влада будує біля маєтку Кумбарі кам’яні сходи до переправи до села П’ятничани та до клубу “Спорт” на косі, яка зараз затоплена.
Через розвиток цієї території біля його ділянки, Олександр Кумбарі вирішує побудувати маєток на скелі, якщо вірити чуткам, як дачу для своєї дружини, яка у Вінниці була доволі рідко. Роки будівництва: 1912 – 1913. Офіційно проектував садибу архітектор Григорій Артинов, але документів, які б це підтвердили, ми не знайшли.
Сам Олександр Кумбарі у Вінниці не жив. У судових справах кінця ХІХ століття своїм місцем проживання він вказував місто Київ, де проживав на Десятинній вулиці, 16. Олександр Кумбарі був підприємцем і одна з фер його діяльності була нерухомість. Якщо опустити романтичну історію про дачу для дружини, то за дану садибу можна було отримати чималі кошти при продажу або просто надавати приміщення в оренду. Але щоб там не планував Олександр Кумбарі, через чотири роки сталася революція, і про будь-які плани на садибу довелося забути.
У роки Незалежності в садибі розміщувалась дитяча лікарня до 2013 року, коли у маєток в’їхало ТОВ “ЖЕО”, яке в місяць сплачувало орендної плати, з підрахунком податків, всього 31 копійку З січня 2020 року будівля стоїть порожньою
Станом на сьогодні, доля садиби невідома. Вінницька міська рада у відповідь на наш запит зазначила, що маєток входить у перелік об’єктів інвестування й на цьому все. Реставрувати садибу у найближчий час не збираються.
Клан Кумбарі
Можливо, під час прочитання нашого історичного розслідування у вас виникло питання: “ А хто взагалі цей Олександр Кумбарі? Звідки у нього стільки коштів?”. Ось що вдалося знайти про нього з різних джерел.
Рід Кумбарі є представником багато грецького роду, які тікаючи від переслідувань окупаційної Османської влади у себе на батьківщині, переселились до Одеси, де брали активну участь у підтримці грецького національно-визвольного руху. Одеські першопоселенці брати Кумбарі стали одними із творців у місті основної структурної ланки таємної грецької громади, так званої «Ефо’рії», на яку покладалися збирання необхідних коштів та безпосередня підготовка до збройного виступу проти панування османів у Греції. Представники роду Кумбарі, коли Греція знову стала незалежною державою, продовжувала фінансово підтримувати свою батьківщину. За заслуги перед своєю історичною батьківщиною Олександр Кумбарі (предок «нашого» Олександра Кумбарі) був удостоєний найвищої грецької нагороди – «Золотого кавалерського Хреста ордена Спасителя». Можливо, саме на згадку про цю людину і зараз одна з центральних вулиць Афін носить ім’я Кумбарі. Тому між Вінницею та столицею Греції є спільна назва частини території міста
Основну трудову діяльність родина Кумбарі в Україні вела в Одесі. Тут досі збереглись їх будинки:
(район старого базару)
(вулиця Катерининська. Тут з 1899 року до середини 1910-х проживав С. Кумбарі)
З цим будинком пов’язана цікава історія, яка показує, що родина Кумбарі часто була учасником судових справ. У газеті «Одеський листок» за квітень 1908 року у розділі «Судова хроніка» було опубліковано повідомлення під назвою «Безприкладний позов», в якому повідомлялося: «Домовласник Катерининської вулиці містер Кумбарі пред’явив у окружному суді позов до міської управи про знищення міського колектора, що проходить під третім двором будинку містера Кумбарі. Підставою для порушення такого позову стала та обставина, що попередники не давали міській управі згоди на проведення тут колектора, в який спускаються нечистоти з величезного району міста, частини Катерининської, Дерибасівської, Гаваної та інших вулиць. На суді міський юрист Богацький у великому поясненні доводив всю неспроможність цього курйозного позову, із задоволенням якого навряд чи був би якийсь практичний результат для самого позивача. З іншого боку Богацький зазначив, що Кумбарі по суті навіть не мав права пред’явити цей позов, тому що місце на 3-му дворі його будинку насправді становить власність міста і багато років тому було захоплено попередниками містера Кумбарі. Спірний колектор проведено у 1832 році і таким чином з того часу пройшла вже не одна давність. Окружний суд після нетривалої наради в позові Кумбарі відмовив”
Що стосується самого Олександра Кумбарі, який збудував маєток у Вінниці, то про нього немає ніякої інформації. Все що нам вдалось знайти, так це те, що він був хрещеним батьком Марії Кумбарі, яка народилася в Одесі у 1878 році. Вона також продовжила традицію своєї родини і в жовтні 1904 року, разом з братом ( той що через чотири роки судився за колектор) подала судовий позов на своїх найближчих родичів про визнання духовного заповіту її діда недійсним. У 1906 році Марія Кумбарі власниця 9 359 десятин землі при селі Крушинівка та 1538 десятин землі при селі Вихопневаці Ново-Ушицького повіту Подільської губернії. Тут в її маєтку знаходився винокурний завод. Після розлучення з чоловіком проживала з дітьми у Лозанні, Швейцарія. Похована у 1967 році на цвинтарі у місті Веві (Швейцарія) разом зі свекром та його другою дружиною.
( Марія Кумбарі. Фото 1960-х років)
