«Коли щось гучне, все ближче і ближче насувалось на тебе, я спочатку навіть заліз під стіл. Я не знаю чому я це зробив, знав, розумів, що мене це не врятує. Спочатку ми думали партизанити і розклеювати агітацію, але зрозуміли, що проти авіації не по-партизаниш…». Олексій, мешканець Маріуполя розповідає, як з друзями виявляли колаборантів, шукали продукти та бензин, та як вибирались із заблокованого міста. А ще про ночівлю на ворожому блок-пості, пошуки зниклої дружини, та свій новий «чек-поінт» у житті.

Розкажи хто ти, як тебе звуть, де ти жив і чим займався?

– Мене звуть Олексій Єгоров. Я жив в Маріуполі по вул. Куінджи, 58. Працював сім років електриком на заводі Ілліча.

Як ти зустрів 24 лютого?

– Я був дома, після нічної зміни. Прокинувся о 5 годині ранку, від того, що мені телефонує мій змінщик і просить мене вийти за нього в першу зміну. Я йому пояснюю, що я з нічної зміни, на що він мені відповідає, що я йому дуже треба. Я йому відповів, що якби це будь-який інший день то так, але в мене скоро день народження і я хотів би його відмітити і потім йти в ТРО. Але слово за слово, він в мене запитує: «А ти що нічого не знаєш?», ні, а що? – відповів я. Після він мені сказав, ну що все, війна почалась.

 

Я звісно сказав, що нічого не знаю і ще нічого не бачив. Я йому відмовив, пояснивши, що хочу відсвяткувати днюху бо потім такої можливості вже не буде.

Тобто твій змінщик знав, що почалась війна і тобі все одно запропонував вийти замість нього на роботу?

– Так. (посміхається)

В тому районі де ти жив, було чутно вибухи? Тому що мешканці міста розповідали, що навіть до війни були чутні поодинокі вибухи.

– Ну можливо до війни, десь на околицях було чутно вибухи, але в загальному до початку вторгнення було тихо.

Коли вперше почув вибухи?

– Та вже якось все змазано, але мені здається, що це було на День народження, 26 лютого. Я пам’ятаю, що ми сиділи в цей день з друзями на кухні і я почув якісь постріли чи можливо це вже були прильоти, але я ще не ідентифікував що це саме. Ми в центрі проживали, а гатити почали по східному району, це далеко.

Були якісь настрої в людей з твого оточення, що всі почали зразу виїжджати? В тебе план якийсь був?

– У нас план був, партизанити.

Тобто ти планував залишитись в Маріуполі і піти в ТРО?

– Так.

Коли у Вас зник зв’язок і Ви почали розуміти, що все погано? Було таке, що всі в тонусі, а потім наступив переломний момент?

– Так, напевно 2 березня. Я пам’ятаю, що 28 лютого у нас зникало світло і вода, але за декілька днів все поновили. Але з 2-го березня зникло світло по всьому місту, вода, опалення і зв’язок. Через декілька днів влучили в газопровід будинку не далеко від нас, він всю ніч горів, але в нас було газопостачання, а на ранок приїхали екстрені служби і заварили трубопровід і газ зник. Тоді ми почали їздити до батьків друга, і в них готувати їсти. Батьки жили на сусідньому районі, 30-40 хвилин пішки. Але ми їздили автомобілем. Але і це було не довго, так як за декілька днів у них в районі теж перебили газопровід.

Що відбувалось з бензином на заправках? Бензин зникав? Ти встиг заправити авто?

– У мене було десь пів баку палива, але якось так сталося, що ми говорили з другом і я йому кажу, що було б класно на мій день народження, щоб машина була заправлена до повного, щоб стрілочка показувала що він повний. На заправках були вже дуже великі черги і ми їхали до Сашкової мами, це певно коли спіймали ДРГешну жінку….

“Жінка-ДРГ починає йти в напрямку подвір’я і я слідую за нею. І в цей момент з-за рогу вибігає військовий з криком: «Стій с..ка!»!”

Розкажи детальніше

– Ми їхали до батьків друга і заїхали на сусідню вулицю. В цей час Сашко побачив, як неподалік стоїть жінка і ніби щось знімає на телефон. Ми не були впевнені, що вона щось фільмує, але вона тримала телефон перед собою. У нас там і раніше базувались військові, там був хостел і напевно у них там був штаб. В цей день у них там були збори, бо було багато військових, держслужбовців, поліція і Сашко звернув увагу, як та жінка тримає телефон направлений в бік військових.

 

Ми спинились бо запідозрили її в шпигунстві. Підійшли до цієї жінки і спитали, що вона тут знімає. Вона почала зразу заперечувати, типу вона тут сина чекає і розповідає маршрут дороги таксисту і тд. «Показуй телефон» – кажу їй. «нічого не покажу» – відповіла вона. Сашко побіг до військових, щоб повідомити їм про неї, а я залишився біля цієї жінки. Вона стояла поряд, але  намагалась покласти телефон до кишені. Ми її одразу попередили, щоб телефон тримала так, щоб ми його бачили. Кажемо до неї – “Якщо це не порозуміння то ми вибачимось і підемо, але якщо ти його покладеш в кишеню, буде халепа”.

 

Жінка-ДРГ починає йти в напрямку подвір’я і я слідую за нею. І в цей момент з-за рогу вибігає військовий з криком: «Стій с..ка!»! Я оторопів, руки підняв до гори. Мені сказали відійти в один бік, жінку підізвали і забрали телефон. Я стою в стороні і в мій бік біжить ще один військовий з автоматом, а за ним Сашко і кричить слідом: «Не стріляй, не стріляй, це свій»

 

Вони мені зробили поверхневий огляд, але в мене нічого не виявили і я продовжив стояти з піднятими руками. Потім запитав, чи можна опустити руки, вони мені дозволили і сказали, що все норм. Військові також оглянули автомобіль і спитали хто власник, я і відповів, що я.

 

Військові знайшли в телефоні цієї тітоньки інформацію, яку вона фільмувала і фіксувала. Що саме я не бачив, але її прийняли, а ми поїхали собі далі. Заправлятись.

 

Ми їхали додому і так вийшло, що ми проїжджаємо повз першу заправку і я бачу, що є бензин і немає черги. Ми заїхали туди і потім за нами вже вишукувались ще автомобілі. Таким випадковим чином ми заправили автівку до повного. Нам просто пощастило, можливо на заправці не було палива і в цей час злилась цистерна. Бо вже на той час була паніка, величезні черги і нестача бензину.

Коли ви прийняли рішення їхати з міста? І скільки вас було?

– Нас було п’ятеро друзів. Ми думали, що будемо виїжджати після 9 березня, тому як буде щось більш-менш відомо, бо Сашко спостерігав за «руснявими» новинами і аналізував їх. Там були дати в найкращому випадку та найгірший, це після Шевченківського дня народження.

 

Ми їздили по місту і випадково натрапили на точку там, де ще був зв’язок. Ми туди час від часу виходили і завантажували інформацію про якісь коридори, але на той час їх зовсім не було. Їхати просто так, бо так захотілось це не вихід. Перший коридор з’явився 13-15 березня. І ми тоді прийняли рішення виїжджати, бо спочатку думали партизанити і розклеювати агітацію, але зрозуміли, що проти авіації не по-партизаниш.

На той час вже була активна авіація?

– Так, вже було активно.

Коли почалося саме пекло?

– Коли з’явились літаки, я точно не пам’ятаю. Мене не лякали прильоти артилерії, але страшно стало, коли чув літаки. Коли щось гучне, все ближче і ближче насувалось на тебе, я спочатку навіть заліз під стіл. Я не знаю чому я це зробив, знав, розумів, що мене це не врятує.

На якому поверсі Ви проживали?

– На четвертому

Ви в підвалах не ховались?

– Ні. Ми тільки перші дні, так дисципліновано поспускались і потім вирішили, що нам буде важко і там і серед тих людей в яких пригнічений стан, а нам постійно треба бути в русі.

(відео, надані Олексієм, який знімав відео-щоденник)

Як у Вас оголошували перший коридор?

– Я спостерігав за офіційними телеграм-каналами, такі як Центр Протидії Дезінформації і ще був канал СПРАВДІ, який я не пам’ятаю як розшифровується, але це був державний канал.

По місту не їздили з рупорами, не оголошували?

– Були патрульні автомобілі, але вони нічого такого не оголошували. Коли до них підходили із такими питаннями, то вони не знали, просто казали, що скоро буде електроенергія, дадуть воду. Але якоїсь оперативної інформації, яка б була в нагоді не звучало.

Як ви саме виїхали? Я знаю таку інформацію, що Ви обмінювали цигарки на бензин, чи це не так?

– Ні, у нас не було цигарок. Це нам просто знайомий розповів, що на пачку цигарок виміняв 30 літрів пального, але це все місцеві розповіді.

Що на той час відбувалось з цінами?

 – Пачка цигарок коштувала 300 гривень, кілограм творогу чи то 50 гривень чи 90, точно не пам’ятаю. Рулон туалетного паперу 25 гривень. В більшості товарів продавались намародерені.

Це були якісь стихійні ринки?

– Ні, це звичайні криті ринки, на які виходили бабусі, щоб продавати домашні продукти, такі як молоко, наприклад. І були також ринки, на яких зі складів розпродували залишки продуктів, там овочі, сири, в’ялена риба тощо.

Які були ціни на бензин?

– Я точно не знав ціни на бензин в самому Маріуполі, але з чуток його ціна була 300 доларів за 40 літрів. Ми купили 40 літрів бензину за 10 000 гривень в Бердянську. Можна було б дочекатися там якоїсь гуманітарки, але там були просто божевільні черги. Деякі люди чекали 20 літрів палива понад тиждень.

Коли ви виїжджали з Маріуполя

– 16 березня.

Ви почули інформацію про коридор і прийняли рішення зразу їхати?

– Ну майже одразу. Речі вже були більш-менш зібрані, а основне тим, чим користувались постійно, то в один день все поскидали. Ми розвезли залишки їжі по родичах, позалишали ключі від квартир, роздали деякі вказівки і наступного дня рушили.

Ви їхали в колоні?

– Ми спочатку виїхали своїм ходом і поїхали іншою дорогою, по якій ми знаємо як їхати.

“Нас обстрілювали і до виїзду з Маріуполя, коли ми їздили по місту то було навіть поблизу машини прилітало.”

Куди ви направлялися? Ви складали маршрут?

– Ні, ми просто знаємо маршрут до Мангуша. В коридорі було описано в який населений пункт, якою дорогою їхати. Ми їхали на Мангуш, хоча це і з офіційних каналів, але це трошки була дезінформація. Потрібно було їхати не просто на Мангуш, треба було їхати через село Петрівське. Ми поїхали не тією дорогою і якимись вуличками нарешті виїхали до АС-2(автостанція) і потрапили під огляд руснявого отряду, вони почали нас перевіряти. Я почав з ними говорити українською мовою, а ми перед цим домовились, що до поки ми не виберемось на підконтрольну територію, ми будемо говорити російською, щоб зайвий раз не провокувати. Я почав говорити українською, бо спочатку подумав що то наші солдати. Вони перевірили наші документи, багажник, мені потрібно було роздягнутись, щоб показати татуювання і нас просто відпустили. І от коли вони йдуть перед нами, а їх було десь чоловік вісім, я побачив на них білі пов’язки і зрозумів що я ідіот.

Потім ми поїхали далі і нас знову зупинили і після перевірки сказали, що тут дороги немає.

Це Ви вже були на під’їзді до Мангуша?

– Ні, це ще ми виїжджали з Маріуполя.

Мені розповідали, що ви потрапили під обстріл коли виїздили з міста, це так?

– Ми потрапили в бій, русняві солдати нам сказали: «что тут отметка ноль», вони були дуже знервовані, щось метушились постійно. Нас обстрілювали і до виїзду з Маріуполя, коли ми їздили по місту то було навіть поблизу машини прилітало.

Ти один водій?

– Так.

Був страх коли ти їхав?

– Ні, єдиний раз коли мені було страшно, це коли я почув гул літака і заліз під стіл, потім це все пройшло.

Коли Ви доїхали до Мангуша? Скільки днів Ви до нього їхали?

– В Мангуші ми зупинились, щоб забрати двох друзів. Тому що в Маріуполі вони від нас відокремились і ми поїхали втрьох. Коли ми стали в чергу на Мангуш, в мене вже закінчувався бензин і я розумів, що ми можемо не доїхати до Мангуша тим паче з такою чергою в 20 кілометрів і ми прийняли рішення залишитись в Мелекіне. Ми знайшли де залишитись, там почали надавати прихисток для біженців з Маріуполя, просто так, безкоштовно. Там ми чекали, поки нам привезуть бензин з Кривого Рогу, бо бензину не було. Ми провели в Мелекіне дві ночі. Там можливо було купити деякі продукти, такі як молоко та хліб, звичайно були черги, але купити можна було.

Не було евакуаційних автобусів?

– З Маріуполя зовсім не було автобусів, були автобуси тільки з Бердянська. З Маріуполя всі виїжджали своїм ходом.

“До мене підійшов якийсь кадирівець і я почав з ним розмовляти і пояснювати, що в мене не вистачить палива, почав пропонувати йому гроші чи їжу.”

На якому блок-посту ви зустріли «тік-ток» армію?

– «тік-ток» війська ми зустріли, між Токмаком і Василівкою, це вже була Запорізька область. Ми приїхали на той блок-пост десь о пів на шосту, простояли годину і ось-ось вже мали проїхати, по переду було зо 5 машин. ДНРівці починають всі автомобілі розвертати: «На..й на Орєхов!». Коли вони нас почали розвертати, а ми їхали в колоні з трьох машин з якими об’єднались в Бердянську, ми розвернулись, я пропонував усім з колони, можливо варто було б поговорити з цими на блок-посту, може їм щось треба, щоб вони нас пропустили. Тому як до Горіхова 50 км, потім назад від Горіхова ще 50 км і ще потім в черзі стояти, не вистачить палива. Бо я бачив, як одна із автівок, яка стояла в черзі, під’їхала до блок-посту, щось поговорили і вони поїхали далі. Тому я почав діалог з людьми з колони, щоб проїхати. Вони відмовились і поїхали на Горіхів, а ми між собою прийняли рішення, що ми підійдемо до цих на блок-посту.

 

Я повністю загасив автомобіль, щоб фари не світились, бо вони сварились за аварійку, за те, що все блимає і привертає увагу. Я почав іти в напрямку посту, в повну темряву з піднятими руками. І я казав: «Мужики, я без оружия, подойдите поговорить со мной». До мене підійшов якийсь кадирівець і я почав з ним розмовляти і пояснювати, що в мене не вистачить палива, почав пропонувати йому гроші чи їжу. Я просто попросив, щоб ми заночували тут, бо немає як повернутись, тому що не вистачить бензину. І він сказав нам, що попереду, не доїжджаючи блок-посту, буде заправка. На ній станете, дівчата хай відпочивають, а хлопці чергують («малчики пусть седят, пусть смотрят, будет ехать калона, что би руки падимали»).

 

Тобто, щоб нас було видно і світло було в салоні. Потім він ще додав, що зараз буде їхати автомобіль з проблисковими маячками і він нас супроводить. Приїхав Уаз Патріот з ДНРівськими наліпками і нас супроводжував через блок-пост, нас не доглядали на посту. Задавали різні питання, але цей кадирівець сказав, щоб нас пропускали, у нас все ок. Але поки ми спілкувались наодинці з кадирівцем, він нас попереджав, що ми типу дуже ризикуємо, бо це вже межа і це небезпечно, але я дав йому зрозуміти, що у нас немає вибору.

 

Вони нас завезли в саму Василівку, там було кафе, певно то був центр. Ми там зупинились на парковці і простояли усю ніч. Ми ночували в машині і навіть бачили, щось схоже на сигнальну ракету яка летіла. Почали між собою жартувати з іронією, що буде образливо, що якщо ми загинемо від рук наших українських військових, бо ті можуть провокувати, а ЗСУ в свою чергу почне стріляти десь сюди, де ми.

Ви рахували скільки всього було блок-постів?

– З Маріуполя до Запоріжжя було 19 блок-постів і вони надалі збільшувались в кількості.

Коли Ви написали на машині – МАРІУПОЛЬ?

– Ми просто чекали поки сформується колона, щоб їхати далі. Ми прив’язали жовто-блакитну стрічку на москальський надпис Лада, написали на автомобілі «Азовська ластівка», а надпис «Маріуполь» на дверях, з’явився вже в самому Запоріжжі, коли ми вже приїхали і облаштувались.

Як Вас зустріли на українському блок-посту?

– Чудово. Було відчуття легкості, ми аж видихнули. Ну уяви собі, ми їхали трасою де могла бути не розірвана міна чи навіть просто заміновано. Там, де могли бути прильоти чи різні перешкоди. По дорозі були спалені БТРи, покинуті автомобілі, які певно їхали і можливо у них закінчилось пальне.

Багато розбитої було техніки по дорозі?

– Відносно так, я просто не звертав на це уваги, позаяк в мене була інша задача, я їхав за кермом і дивився на дорогу. Були трупи, останки тіл.

Ти розповідав, що вам на блок-посту не вірили, що ви з Маріуполя, бо була дуже чиста машина. Де це було?

– Не те що чиста, як була ціла. Це був пост на в’їзді в Кропивницький і там поліцейські казали нам: «Щось не схоже, що Ви з Маріуполя. У Вас дуже цілий автомобіль», ну якось так. (посміхається). Він запропонував нам безкоштовну наліпку, там намальований «руський воєнний корабль» і на нього летить така зла ракета, на котрій написано ЗСУ і весь надпис, «русский военный корабль – иди на..й». Я не поціновувач усіх цих наліпок, але ця була особлива, ми прийняли її з радістю і одразу приліпили на скло.

По приїзду в Запоріжжя, у Вас був план подальшої поїздки? Залишатись в Запоріжжі чи їхати кудись далі?

– Ми вирішили зупинитись в Запоріжжі, потрібно було видихнути, трохи перепочити і за цей момент вирішити, куди далі ми їдемо.

Скільки Ви були в Запоріжжі?

– Дні три

Н: я так розумію ще це перший день, коли Ви змогли виспатись?

– Та ні, я нормально спав завжди. Я не знаю як хто, але я спав завжди нормально. Ну добре було помитися, бо останній раз ми мились в Бердянську, брали сауну і по черзі мились, а тим паче що тут тиша і воно все відчувається по іншому.

“Я бігав по під’їздам, шукав її, кричав: «Рита!, Рита!», вийшла якась сусідка і почала мені казати, що тут таких немає”

По суті, кінцева Ваша точка подорожі це Вінниця. Скільки Ви вже в Вінниці?

– Два місяці, дорога від Маріуполя до Вінниці загально зайняла десь два тижні.

Олексій розповідає, що до Вінниці він приїхав не надовго, через декілька днів знову поїхав. На цей раз в Дніпро. Жартує, що поїхав забирати свою «колишню-майбутню дружину». Його та колишню дружину Маргариту об’єднала війна.

– Коли ми ще були в Маріуполі, це було за чотири дні коли ми мали виїжджати, поїхали до Рити. Я вперше за великий проміжок часу її побачив, бо з 25 лютого вона лежала в лікарні з апендицитом. А лікарня була в тому районі, де були перші бої. Я дуже переймався, що вона в лікарні, тому як ні води, ні світла, ні зв’язку там не було. Ми поїхали її шукати там де вона могла знаходитись, це бабуся, мама, тощо. Ми її знайшли, поговорили, запросили приєднатися до нас в нашу «штаб-квартиру», де ми усі знаходились, сказали їй щоб думала, а ми повернемось по неї за чотири дні.

 

Через чотири дні ми приїхали по неї, десь о восьмій ранку. Ми спитали її вітчима де вона, він сказав, що вона у сховищі, поруч там є квартира по вулиці Семашка і п’ятий чи шостий під’їзд. А сховище там було не в будинку, а в самому дворі, справжнє бомбосховище. Я бігав по під’їздам, шукав її, кричав: «Рита!, Рита!», вийшла якась сусідка і почала мені казати, що тут таких немає, а я відповідаю що є. Коротше, я її не знайшов. Ми думали, що вона скоріш за все вона загинула… Прийняли рішення поховати її в думках прямо там….

(Олексій та Маргарита. Маріуполь. Січень 2022 рік.)

Звучить дуже жорстко…

– Так, коли ми їхали, я так само і кота свого ховав в думках і батьків, знайомих.

Ти себе налаштовував, що ти їх не почуєш і не побачиш?

– Так, щоб потім особливо сильно не засмучуватись коли я дізнаюсь, що саме так і сталося, а якщо вони виживуть, то це буде просто чудо… Коли ми виїжджали з Бердянська, Рита вийшла на зв’язок і сказала, що вона вибралась, буде їхати на Запоріжжя. Тоді і назрів план, забрати її до себе. (посміхається)

(Історію евакуації Маргарити читайте тут)

Що тебе навчила ця ситуація? Є таке відчуття, що ви ніби перегорнув сторінку і почав спочатку?

– Так! Є такі точки в житті, де ти поділяєш життя на до і після. Це мій новий чек-поінт.