«Нас одразу погодували борщем з хлібом, мені певно більше всього сподобався хліб і чиста вода. З чистої води можна зробити чай і він не як якийсь компот з сухофруктів…». Маргарита, вчителька з біології, розповідає як з сім’єю у Маріуполі шукали воду, як добирались до Бердянська, та як кадирівці майже зі сльозами на очах, благали їх не їхати в Запоріжжя.
Маргарито, розкажи як ти вибиралась?
– Вибиралися ми 22 березня. Ранок почався з того, що ми пішли з вітчимом по різним штабам і конторам, щоб набрати води. Раніше ми її набирали з криниць і джерелець, але на той час це вже було небезпечно, були постійні обстріли і в тому місці гинули люди. Ми придумали зливати воду з бойлерів і можна її використовувати. Тому ми пішли шукати по офісам бойлери. Бо я вже не милась понад тиждень. Ми проходили повз басейн, він називається ФОК, ми зайшли туди, в той час там пожежники зливали воду з самого басейну. Ну, щоб потім гасити пожежі. Тоді я побачила в басейні м’ячик, цілий і не пошкоджений. Сестра, їй десять рочків, виходила на вулицю, а ми жили в приватному будинку, їй не було як гратися і було нудно. Я беру для неї м’ячик і біжу в двір.
Біля дому вже зібралися усі мої родичі та тітка з братами, які жили поруч з нами. Вони кажуть мені, щоб я збиралась, я така думаю, як це збирайся? Перше, що пролетіло в голові, я пропустила свою чергу купатися, бо за це завжди бійні були і це дійсно була розкіш. Ми навіть рахували і говорили: «А я тиждень не купався, а я тиждень і шість годин, а я вісім днів…»
Почала збиратися, я не вагалась, а розуміла що потрібно вибиратися. Брат мені казав, що їхати лячно, бо не було ніякої інформації. Ми майже не виходили з будинку і не ходили до центру. Зв’язку та інтернету не було і ми не знали нічого що відбувається в світі, я тільки бачила, що відбувається біля мене.
Я була вже зібрана, речі зібрані були раніше, виходжу на вулицю там стоїть моя тітка. Я питаюсь в неї, чи можу забрати свою кішку. Вона мені відмовила. Ну тобто вибору немає, залишатися з кішкою в Маріуполі чи їхати. Мама сказала, що буде про неї піклуватися.
Батьки не виїжджали з тобою?
– В машині було декілька місць, для мене, сестри та мами. Але мама сказала, що не поїде без свого чоловіка і сестру мені також ніхто не віддав. Тому як мама думала, що я їду в один кінець, бо колони на виїзді розстрілювали, але якщо я навіть виїду то мені буде легше десь обжитись без дитини на руках.
Скільки років сестрі?
– Десять. Коли я мала їхати, в сестри була сильна істерика, вона хотіла їхати зі мною, але мама не відпускала, вона плакала в “захльоб”. Ми їхали двома машинами, я, мій двоюрідний брат з жінкою, ще один брат двоюрідний з жінкою і з чотирирічною дитиною і тітка зі своїм чоловіком. І я спочатку їхала в автомобілі з тіткою і її чоловіком, двоюрідним братом з жінкою і дитиною і ще була собака, ну от так вони собаку могли забрати, а я свою кішку ні…
– Ми виїхали з будинку, їхали нормально, хоча потім дізнались, що їхали тією дорогою котрою не можна. Там були бої, але нам пощастило. Ми чули, що десь бахкає, але ми до цього звикли. Коли ми проїжджали Кірова, це один з районів Маріуполя, він дуже сильно постраждав, об’їжджали трупи, наша машина проїхала нормально, а наступна зачепилась за щось, схоже на грубий дріт. В цей час почались сильні обстріли, ми поїхали вперед і вони нас наздогнали. Ми проїжджали повз Міський сад, це парк такий, знали що потрібно їхати паралельно морю і ми майже добираємось до тієї точки і чуємо постріли зі зброї. Бачимо, що це наші українські військові, вони там бігають, ховаються. Брат вирішив вийти, спитатися у них, як краще їхати і якою дорогою.
Військові відповіли: «без проблем, ми вас супроводимо». Тобто одна колона побігла відстрілювати ворога, а інші автомобілем супроводжували нас майже до самого блок-посту.
Блок-пост за межами Маріуполя?
– Ні, він ще був в межах Маріуполя, там після нього ще трошки і знак Маріуполь. Я вже точно не пам’ятаю, але то певно був російський блок-пост. Наші військові супроводили нас до майже самого поста. На самому посту ми простояли десь одну годину, щоб виїхати.
Далі ми поїхали до Мангуша. Було дуже лячно їхати, тому що я не бачила всіх руйнувань. В мене була картинка до і після і не було навіть бачення поступового руйнування. Це було дуже сумно.
Фото: slovoidilo.ua
– При в’їзді в Мангуш на блок-посту ми стояли години три. Це був довгий блок-пост. Одна колона була на заправку, а інша на Мангуш. Ми вирішили не їхати на заправку…
У Вас було достатньо бензину?
“До нас підходить військовий орк і питає, чи може він до нас посадити дівчину, бо їй до Бердянська треба було на якусь операцію. І ти ж не можеш сказати ні…”
– Так, ми вважали, що до Бердянську нам вистачить. Коли ми ставали в чергу на блок-постах, щоб економити паливо і постійно не заводити автомобіль, щоб проїхати цих півтора метра, ми її штовхали.
Після Мангуша був ще один блок-пост, на якому були дороги на Мелекіне і на Бердянськ. І у нас виникло питання, бо поки ми їхали по трасі, у нас вже з’явився інтернет і ми прочитали що в Мелекіне краще не їхати і вирішили рушити на Бердянськ. По дорозі в напрямку Бердянську, було дуже багато блок-постів. Вже на під’їзді до Бердянську на черговому блок-посту, до нас підходить військовий орк і питає, чи може він до нас посадити дівчину, бо їй до Бердянська треба було на якусь операцію. І ти ж не можеш сказати ні. Поки ця дівчина сідала в автомобіль, я кажу брату: «Вона можливо шпіон, обережно!». Вона сіла, язик у неї, як помело, я розумію, що я люблю поговорити, але в неї рот не закривався (сміється). В неї були дуже якісь підозрілі питання, типу, а що там? А як воно? А яка ситуація? А як ви пережили?..
Ми доїхали до Бердянська о восьмій годині вечора і не могли знайти де зупинитися. В мене там був знайомий, який з Маріуполя, залишився на ніч в садочку в Бердянську. Він попросив, щоб нас пропустили, бо просто так туди не проїхати, вже було мало місць. Ми дуже багато витратили палива, щоб знайти житло в Бердянську.
Коли ми туди прийшли, там було багато людей, можливо чоловік п’ятдесят. Але нас одразу погодували борщом з хлібом, і мені певно більше всього сподобався хліб і чиста вода, з неї можна зробити чай і вона не як якийсь компот зі сухофруктів.
Н: Це був найсмачніший хліб у твоєму житті?
– Так-так це було найсмачніше. Ми їли його, напевно з пів буханки з’їли а потім зрозуміли, що потрібно зупинитись бо може не вистачити ще комусь з людей. Потім ще й зварили сосиски, тобто поїли ми добре.
Після цього пішли мити посуд, я відкриваю кран і просто залипаю від того, як тече вода. Вона сама тече. До мене підходили волонтери цього центру, пропонували допомогу, вони думали, що щось може сталося, а ми такі: «Ні, просто вода сама тече» (посміхається). Ми змогли вмитися, почистити зуби, помити посуд, купатися ми не стали, бо вода була холодна і ми вважали, що завтра вже будемо в Запоріжжі, але цього не сталося.
Ми лягли спати, це був спорт-зал в якому знаходились п’ятдесят чоловік. Я майже не спала, бо всі так хропіли, що жах. Там лежали матраци, вони були застелені постільною білизною, були покривала, можна брати декілька пледів. Люди всі різні, з дітьми, з котами, з собаками, і це все шумить.
Люди котрі жили в Бердянську, самі готували їжу і приносили її сюди в центр. Якась бабуся принесла свіжий гарячий супчик з м’ясом (посміхається). Хтось приносив бутлі з огірками, хтось салатики. Вони розмовляли з нами, розповідали, що в Бердянську закінчується хліб бо немає дріжджів і їхні працівники з хліб заводу виїжджали десь до Запоріжжя, щоб взяти ці дріжджі, а їх просто розстріляли в автомобілі. Тобто ми їли хліб, який закінчується у самих бердянців і це було трішки не комфортно.
Ми поїхали заправитись, вартість 100 гривень за літр бензину. Бензин був у певних точках і це було на виїзді з міста. Потім ми мали зібратись в колону, збирається Червоний Хрест, формується колона і можна їхати. Але в цей день не було ні Червоного Хреста, ні колони. Самим їхати не можна, бо можуть розстріляти. Ми починаємо агітувати всіх, що можливо сформуємо колону і поїдемо, але ми не хотіли їхати першими у колоні (сміється). Тут раптово з’явився чувак, який сказав, що поїде першим. Він сказав, що знає дорогу, знає як їхати і що будемо виїжджати об одинадцятій.
Зібралось дуже багато людей, з дітьми, з тваринами. Ніби якийсь концерт. Колона сформувалась з 60 машин, ми були десь в серединці і ми виїхали. По дорозі було дуже багато блок-постів, вони були в полі, на заправках, на складах, на різних об’єктах. До Запоріжжя їх було штук 15, але вони були швиденькі, а були і не дуже приємні, такі як в Токмаку. Нас там обшукували і общупували зі всіх сторін. Тоді в мене побачили книжку українською мовою, і він такий каже – викидай! Я кажу – ні, це моя улюблена книжка, він щось пом’явся ну і пропустив.
“Нас пропускають далі, там ще була така колона з попів, було так смішно. Стоять вони з хрестами, стоять евакуаційні автобуси, російські танки.”
На посту були хто? росіяни? кадирівці? ДНРівці?
– Певно руські, але там були і кадирівці, я їх бачила. І вже біля Василівки на посту, кадирівці майже зі сльозами на очах, благали нас не їхати в Запоріжжя. Бо там типу буде як в Маріуполі і що не варто їхати. І він реально плакав, що там нас будуть кривдити. Я питаю, а куди їхати, а він: «в Крим». Я намагаюсь донести до нього, що в мене в Україні сім’я, там де мене приймуть і я зможу жити. Йому потрібно було це повторити декілька разів, бо до нього ніяк не доходило і нарешті він нас пропустив.
– Ми проїхали блок-пост у Василівці, це вже була восьма година вечора. З Бердянська до Запоріжжя ми їхали з одинадцятої ранку до восьмої вечора. Нас пропускають далі, там ще була така колона з попів, було так смішно. Стоять вони з хрестами, стоять евакуаційні автобуси, російські танки. Ми поїхали далі, але як виявилось потім, не тією дорогою.
Ми забрели десь до зони бойових дій. Нас спинили «рускіє» військові і сказали що сюди їхати не можна і їдьте звідси, бо тут декілька годин назад підірвався автомобіль на міні. Вже темно, фари вмикати лячно, повністю затонована машина і нічого взагалі не видно. Ми вирішуємо повернутися до Василівки і там заночувати. А ще у нас закінчувалось паливо і нам треба було заправитись. І ми поїхали до блок-посту у Василівці спитати «асвабадітєлєй» чи можна заночувати, а їх вже не було. Ну тобто, ти в’їжджаєш у Василівку, а там нікого немає і ти не знаєш, що робити.
Маргарита розповідає, що пригоди з пошуками ночівлі не закінчились – вони потрапили під обстріл та натрапили на ворожих військових.
“військовий з ліхтариком, направляє автомат на авто і каже: «Бєлая бмв, віходім».”
– Ми кружляли, поки не знайшли квартирні будинки, які розташовані колом і там ніби такий сквер усередині. Ота колона, якою ми їхали з Бердянська скоротилася з 60 машин до 20. І ми заховалися в цьому типу скверику і було так дивно, коли до нас вийшли місцеві з цих будиночків і почали наполегливо агітувати йти до них ночувати. В пріоритеті були діти, вагітні, жінки, дівчата, а потім і всі інші. Усі мої рідні розбрілись по будиночкам, а я вирішила залишитись з братом, це ж так романтично спати в “бмв” у Василівці, і щоб йому одному було не лячно.
Лягли спати, тут раптово позаду нас починає поряд вибухати, а по переду починається обстріл. Потім ми побачили ліхтарики, які блимають і наближаються в нашу сторону. Брат мені сказав, щоб я прикинулась ніби сплю і ми закрили очі, але трішки привідкрили вікно щоб чути, що відбувається на вулиці.
Підходить російський військовий з ліхтариком, направляє автомат на авто і каже: «Бєлая бмв, віходім». Нам стало трохи лячно, але ми навіть і не дочули, що він сказав. Він перезаряджає автомат і повторює. Ми виходимо з машини, стоїмо вдвох. рускіє, а їх було чоловік десять, починають питати, що ми тут робимо і щоб ми звідси їхали. Відповідаємо – куди ми поїдемо, що це буде взагалі. Зрештою, військовий сказав, як безпечніше проїхати, щоб дістатися Запоріжжя.
Зранку ми поїхали до Запоріжжя вже нормальною дорогою. І ми вперше побачили український блок-пост, який нас не спиняв на перевірки. Я спочатку не знала, що то за військові, я тільки бачу, як вони рукою махають, типу проїжджай, а аж потім я побачила форму, що то наші військові, наша армія.
І ми їдемо полями, трава така зелена, все зелене, краса…
Все зеленіше було?
– Так! Я не знаю як це пояснити, але так якось легко. Ну от як в книжках пишуть, все зелене, сонечко вийшло, якось аж легше дихається. І тут ми вже вирішили увімкнути музику, бо ми знаємо, що ми вже на своїй землі і тут вже безпечніше.
Ви продовжували їхати в колоні?
– Ні, ми вже їхали самі. Двома машинами. Бо якось дивно ми їхали, хтось з колони десь губиться, хтось їде швидко, а хтось і дуже повільно. Тому до Запоріжжя ми їхали вже самі.
Ми в’їхали в Запоріжжя, де був Епіцентр. Там надавали медичну допомогу і було дуже багато їжі, багато солодощів. Там дуже щирі і приємні люди. Хлопчина з дитячого фонду, дав шоколадку подрузі, просто за те що вона посміхається, бо майже ніхто не усміхався.
“І якщо є хоча б маленька можливість жити, а не виживати – воно того вартує.”
Було багато волонтерів?
– Так, дуже багато. Вони підходили, щось запитували, намагалися чимось допомогти. Мене з моєю родиною прихистили друзі з Запоріжжя.
Скільки Вас усього було з двох машин?
– Сім дорослих і одна дитина. Нас прихистили друзі. Я з молодшим братом і його жінкою в квартирі. Тітка з чоловіком, старшим братом, його жінкою і дитиною – у тата мого знайомого, там у них великий будинок. Потім частина родини, яка врятувалася зі мною, вирушили до Одеси, а я залишилась чекати на чоловіка, який мав приїхати, забрати мене.
(Історію евакуації чоловіка Маргарити, Олексія – читайте тут)
Скільки ти побула в Запоріжжі?
– Два тижні.
Як тобі Вінниця?
– Місто гарне, але є свої недоліки. Дуже не вистачає сміттєвих урн на зупинках, але що цікаво, люди не смітять і на вулицях чисто. Мені не вистачає простору, розташування будинків один до одного дуже близько, вузенькі дороги та вулиці. І як на мене, не вистачає лавок, їх дуже мало.
Які у тебе плани на найближче майбутнє? Плануєш залишатись в Вінниці?
– Так. Мені сказали в департаменті освіти приходити до них і можливо щось буде відомо з приводу роботи вчителя. Є вірогідність, що буде місце, так як зараз одні від’їжджають інші переводяться, має бути місце.
Що ти можете сказати тим людям, котрі знаходяться на окупованих територіях чи в зоні бойових дій, які вагаються чи виїжджати чи ні?
– Я думаю, що після цієї ситуації, потрібно цінувати навіть дрібні моменти. Потрібно радіти тому, що в тебе є. Як у нас було, ми знайшли шматок м’яса і це круто. І тушонка була дуже смачною, хоч і дешевою. Треба бути задоволеним життям хоча б тому, що в тебе є кінцівки і очі, те що ти можеш ходити і бачити сонечко. Радійте життю і цінуйте те що у Вас є і хто є поряд з Вами. І якщо є хоча б маленька можливість жити, а не виживати – воно того вартує.
