Катерина Олійник з містечка Клекотина (Мурафська ОТГ), що на Вінниччині, відома як “Кучерява фермерка”. На своїй сторінці в інстаграм вона показує, що жити в селі не тілько круто, а й ефективно, що займаючись улюбленою справою, можна мати з цього дохід.
Крім своєї роботи, “Кучерява фермерка” готує обіди для наших воїнів. Журналісти Агенції поспілкувалися з Катериною, щоб більше дізнатись про її волонтерську діяльність та про фермерство в Україні під час війни.
Розкажіть, будь ласка, трохи про себе. У вас в інстаграмі вже більше шести тисячі підписників, тому вас сміливо можна назвати блогеркою та ще й нетиповою. Ви себе позиціонуєте як фермерку, і показуєте, що жити в селі нічим не гірше, ніж в місті. Як воно насправді?
Життя в селі, особливо жителі міст, дуже стереотипізують. В селі можливо досягнути умов життя ще кращих, ніж у місті. Обладнаний під власні потреби будинок – вже не новизна в селі, а з автомобілем відстань від “благ” міста стає лише в 20 хвилин. Враховуючи, що всю решту часу я проводжу в тиші, на свіжому повітрі і просторах природи, мені здається – воно того варте. Я в село повернулась після 9-ти років життя в місті. З того часу, переживаючи пандемію і от зараз повномасштабне вторгнення, радію цьому рішенню.
Про себе – я дійсно фермерка. Починаючи з цього року, маю офіційно зареєстроване фермерське господарство. Ми вирощуємо перчики: різні за формою, розмірами і смаками. Знайти мою продукцію можна під брендом “Кучерява фермерка”. Асортимент ще не великий, але я працюю над цим. Абсолютно впевнена, що українське село разом з новими технологіями і принципами вирощування, може стати дуже успішним. Хочу стати живим доказом цього.
Як ви зустріли 24 лютого 2022 року, і як ваше життя змінилося після цього?
24-го лютого мене розбудила гора повідомлень. Ще до того наростаюча тривога в суспільстві змусила мене підписатись на купу новинних пабліків. Війна тоді здавалась дуже далекою і неможливою тому, що в нас на дворі нічого не змінилось, хіба над головами час від часу звучали двигуни гвинтокрилів. Саме тому, здається, я занадто довго знаходила рішення, як жити далі. Важко було зрозуміти об’єм лиха і наслідків, коли навколо все, як і завжди: почали набухати бруньки дерев, прилітали птахи і потрібно було готуватись до перцевого сезону.
Думку “виїхати” ми одразу відкинули, тому вирішили робити те, що вміємо – вирощувати овочі, аж поки на то буде можливість, хоча злякались і сильно скоротили об’єми перцю. Потім почався дефіцит всього, що треба на полі. Наше життя перетворилось в намагання вижити і втримати плантацію перцю живою: постійні пошуки палива, засобів захисту і добрив. Це був дуже складний рік, але я дуже вдячна ЗСУ за те, що могла продовжити працювати.
З чого почалось ваше волонтерство?
Десь в кінці першого тижня повномасштабного вторгнення на фронт добровольцем пішов мій кращий друг. Якось так вийшло, що наступні рази нормально поговорити ми змогли вже коли прийшло літо і то були не надто приємні розмови, тому що на фронті було важко. Один з епізодів, про які він розповідав – як потрапив в першу лінію оборони, де прийшлось посидіти довше, ніж в них було харчів. Про те, що ні запалити нічого, ні якоїсь іншої можливості харчуватись в них не було. Сухі макарони – ось все що врятувало його тоді від голодування. Хоч скоро вони змінили позиції, можливість попасти в таку ж ситуацію була доволі високою.
Чому він, ризикує своїм життям, тримаючи кожен наступний наступ ворога, а я тут в тилу, де є тепло й вогонь, не можу йому допомогти хоча б нормально їсти, щоб були сили?
Десь тут я згадала, що в туризмі є такі собі “сухі пайки”, колись я цікавилась їх приготуванням. Передивилась кілька відео на ютубі, я знайшла постачальників реторт пакетів, з’ясувала який потрібен запаювач і за якийсь час приготувала перші каші. То виявилось нескладно, схема приготування така ж сама, як і в тушонки в автоклаві, тільки пакети, в яких я готую, набагато зручніші для використання військовим.
Для початку – вони не займають багато місця, каша в середині може зайняти будь-яку форму і пристосуватись до речей в рюкзаку, наприклад. Сам пакет важить до 20 грам. Порівняно з скляною банкою – це разюча різниця. Пакет не трісне, як банка, а терміни зберігання такі ж як в тушонки. Такі пакети зручно розігріти. Можна кинути в окріп, покласти біля гарячого котла, нагріти на сонці, кинути на двигун авто чи будь-який інший теплий об’єкт. Та навіть просто залишити в внутрішньому кармані куртки і нагріти від тіла. Утилізувати упаковку теж не важко.
Як взагалі відбувається процес: де берете продукти, хто допомагає, хто з вами зв’язується щодо потреби в цій їжі, як ви її запаковуєте, логістика?
Перші такі каші я відправляла другу, а процесом приготування поділилась в історіях свого блогу. Історію побачили рідні військових, які теж потрапляли в схожу ситуацію та попросили приготувати й їм. А поряд з тим інші запропонували кинути грошей на продукти для них. Так я почала готувати каші майже щодня. Продукти приносили сусіди, давали незнайомі люди на ринку, також постійно докупляла свіже м’ясо та овочі на місцевому ринку.
Восени мого автоклава (маленький, саморобний) стало не вистачати, я пожалілась в історіях і одна з підписниць, теж волонтерка, але в іншому напрямку, запропонувала дати свій на користування З того часу я готую на двох автоклавах, в загальному рахунку – це 45-48 порцій обідів в день. Хоча, через існування власного бізнесу, не встигаю готувати щодня. Зараз мені постійно допомагає односельчанка. Хоча потужностей знову не вистачає. На жаль, запитів постійно більше, ніж ми встигаємо опрацювати. Тому шукатиму ще автоклави і,можливо, проситиму про допомогу ще людей з села
Каші відправляю або родичам військового, або волонтерам, які їздять найближче до зони зіткнення. Часто за кашами заїжджають військові, які приїхали в відпустку чи по справах. Буває відправляю поштою до найближчих міст до фронту, а там їх забирають військові. Це завжди пакунки на 30-40 кілограм каш, на 8-10 військових. Зараз до них додаю ще печиво, яке пече ще одна знайома з села. Ми його фасуємо в пакети з зіп замком і запаюємо, щоб збільшити термін зберігання. Каша в реторт пакеті сама по собі вже запакована і готова зберігатись до 2-х років. Хоча, виходячи з постійних запитів, можу припустити, що вона не буде стільки зберігатись.
Що вам більше всього запам’яталося у вашій волонтерській діяльності?
Моє волонтерство обмежується кухнею і відділенням нової пошти. Навіть з військовими я контактую вкрай рідко. Хоча мала розмову з одним з наших захисників, який має постійні відрядження просто на “нуль” лінію. Розказував, як бувало важко зігрітися вночі в окопі перед носом ворога, що єдине що гріло – окопна свічка, але її вистачало, щоб нагріти один з пакетів з кашею. Я б воліла мати велетенський завод, щоб жоден військовий чи військова ніколи не жували сухих макарон, а їх обід, навіть в найскладніших умовах, нагадував наскільки їх люблять, цінують і чекають додому.
Яке бачите майбутнє для України і себе через деякий час?
Я абсолютно точно не експерт в військовій справі. Як громадянка України – щоранку просинаюсь з мрією про те, що знайду в телеграмі повідомлення про “капітуляцію ворога”, про те, що той “старий” візьметься за голову, зізнається в своїй неадекватності, слізно попросить вибачення, підпише закон про репарації і виведе війська. Але щодня розчаровуюсь і все більше впевнююсь, що тільки ЗСУ зможуть зупинити цю війну. Саме тому я не зупинюсь в приготуванні каш, аж допоки не буде повідомлення про Перемогу.
Ми маємо бути сильною підтримкою для них, а це означає донатити, не вірити в фейки, слідкувати за діями влади, бути кращими заради себе і майбутнього, кожен на своєму місті.
Крім волонтерства, я розвиваю власну справу. Вона завжди мала на меті покращити життя в українському селі, допомогти людям подивитись на речі, що їх оточують, по іншому, з любов’ю.
Наша країна завжди була неймовірна, з прекрасною природою і гарними людьми. Надіюсь наша сьогоднішня боротьба ще більше відкриє всім очі на це і на те, що ми самі женці своєї долі. Тому після перемоги я продовжу свою справу.
Що для вас є волонтерство? Чому ви цим займаєтесь?
Це все одно що питати “чому ми воюємо?” Це те що я можу робити, щоб наблизити нашу Перемогу. Те що може допомогти мені жити в вільній країні. Якийсь час я знала чим допомогти, тепер не перестану до повідомлення про нашу Перемогу.
Донат на підпримку “Кучерявій фермерці” у приготуванні обідів для ЗСУ можете на рахунок monobank – посилання на банку монобанку
Інтерв’ю проводилось у рамках проекту Програми Партнерства в галузі мас-медіа в Україні (UMPP) за фінансової підтримки Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX)
