Семінар для регіональних журналістів, який проходив 17-18 травня за ініціативи коаліції громадських організацій та експертів «Реанімаційний пакет реформ», мав назву «Нова якість системи охорони здоров`я: як забезпечити успішне впровадження реформи», а серед його спікерів були співголова Ради РПР, директор Центру демократії та верховенства права Тарас Шевченко, заступник міністра охорони здоров`я Роман Ілик, речник МОЗу Олександр Ябчанка, керівник Національної служби здоров`я України Олег Петренко.
Оскільки кожна з тем, яка обговорювалася, варта окремого матеріалу, спробуємо викласти основні моменти у тезах. Причому стосуються вони як власне реформи, так і проблем медичної галузі України загалом.
Отже:
- Станом на середину квітня обрали своїх лікарів та уклали із ними декларації понад 4 мільйони осіб. При цьому прогнозовано така кількість очікувалась станом на кінець поточного року. При цьому 2000 пацієнтів – максимальну кількість – набрали лише близько десятка лікарів. Важливий момент: обрання лікаря – справа добровільна, тож якщо вам у той чи інший спосіб наполегливо пропонують підписати декларацію із кимось конкретним або без вашого відома заповнюють декларацію від вашого імені (це реальні випадки) – це є порушенням.
- Справа МОЗу – організувати процес. Справа органів місцевого самоврядування – забезпечити процес на місцях. Тобто комп`ютери, обладнання, лампочки та туалетний папір – це парафія місцевих чиновників.
- До речі, когорти чиновників на місцях прибуде, адже у регіонах з`являться представники Національної служби здоров`я України. Обирати їх будуть шляхом конкурсу, але кандидатури погоджуватимуться із головами ОДА.
- Заклади охорони здоров`я первинної ланки (поліклініки) мають переформатуватись у комунальні підприємства. Процес обрання – через конкурс – керівників цих КП може бути видовищним та навіть драматичним.
- Національна служба здоров`я України підписуватиме угоди лише з КП. А не буде угоди – не буде фінансування. Тож ті медзаклади, які коливаються і сподіваються, що все ще повернеться, як раніше, можуть постраждати фінансово.
- І про «як раніше». На сьогодні Україна та Білорусь залишаються єдиними країнами пострадянського простору, які за 25 років не провели реформування медичної галузі. Тут, як кажуть, без коментарів.
- І дещо про суто медичні моменти. Перший – реакцію Манту планують скасувати як малоінформативну з точки зору адекватної діагностики. Але процес гальмує кафедра фтизіатрії одного з медичних університетів, яка відмовляється поставити підпис під необхідним документом, як того вимагає процедура.
Другий – статистика випадків внутрішньолікарняних інфекцій (стафілокок, гепатит В і т.п.) в Україні в рази відрізняється у бік зменшення від європейської та американської, що наводить на думку про заниження статистичних даних. Між тим, ця проблема на Заході вважається дуже серйозною, адже йдеться, зокрема, про бактеріальні інфекції, які лікуються виключно антибіотиками III-IV поколінь. А якщо в лікарні завелась синегнойна паличка – вивести її неможливо, потрібно зносити будівлю. Що стосується причин розповсюдження, то в західних країнах на першому місці зростання резистентності до антибіотиків, у нас – недотримання санітарних норм та техніко-економічний стан лікарень.
- І про фінанси. Якщо річна вартість лікування пацієнта на первинній ланці вже більш-менш визначена (370 гривень), то про спеціалізовану допомогу цього сказати поки що не можна. Передбачається, що буде визначено тариф кожної окремої медичної послуги, яка буде оплачуватися державою. Але питання, чи доведеться пацієнту, видалення апендициту якому обійшлося у 6000 гривень при вставленому умовному тарифі в 4000, доплачувати різницю із власної кишені, залишилося без чіткої однозначної відповіді.
