“На 8 березня я дружині подарував сніг. Підійшов до своєї автівки, чистий сніг згріб у відро, підійшов до дружини та промовив: “На тобі дорога, більше нічого у мене немає”. Пішов квіти шукати, але всі магазини розбомблені, нічого немає…”. Переселенець Андрій з Маріуполя розповідає, як жив в Новому Світі, чому шукав для своїх дітей українську школу та для чого росіянам унітази.
Розкажіть трохи про себе: де народились, як пройшло дитинство, юність?
– Народився я в глухому селі Кува (Пермський край) у 1971 році. Я там був лише перших кілька місяців свого життя. Батьки потрапили сюди по розподілу, коли закінчили педучилище. Звідси я з батьками переїхав у районний центр Юрла.
– В цих краях проживають фіно-угри, тому я можу емігрувати у Фінляндію. Місцеві розмовляють якоюсь своєю мовою. Коли мене бабушка по селам там возила, я нічого не розумів, що вони кажуть.
Там є тайга?
– Там вона усюди.
Розкажіть про життя в тайзі Пермського краю?
– Щоб ви розуміли, недалеко від мого рідного села в росії проходить газопровід “Уренгой-Помари-Ужгород”.
– Там досі немає газопостачання, в кожній хаті по балону. Звичайно є проект, що колись там все ж таки з’явиться газ, але ми знаємо як воно робиться.
– В тих далеких краях на рфії немає ніякої каналізації, вона їм просто не потрібна. Ось коли зараз орки на війни крадуть унітази без труби, то в мене одразу казус – куди вони той унітаз “присобачать”. Бойлер для них то просто гарна бочка, адже там немає електроенергії. Навіщо їм та гаряча вода, якщо є баня раз на тиждень.
У мене дитинство асоціюється з великою калюжею посеред вулиці, яка ніколи не висихала та навколо котрої розташовані дерев’яні будинки. Ніякого асфальта там немає, ніхто й навіть не знав, що таке існує взагалі.
Як ви потрапили на Донбас?
– Взагалі перше місто, яке я побачив – це Вінниця. В мене дядя, майор у відставці, обрав місто для життя саме Вінницю, хоча міг жити в Москві або в Криму. Я як малий побачив новозбудовану Вишеньку, 9-поверхівки, проспект Ленінського комсомолу (проспект Юності), “Пироговку”, то захотів тут жити. Але коли мені було 10 років, батьки вирішили переїхали жити на Донбас. Мати хотіла ближче до моря і тут сестри мого батька давно жили й їх все влаштовувало.
Де саме ви жили на Донеччині?
– У Новому Світі. Батько обирав це селище для життя, тому що у місті він не звик жити, як Донецьк, а в Новому Світі було для нього ідеально. Ми туди переїхали у 1981 році. Батькам моїм тут подобалось: яблука, до моря 100 кілометрів, до Донецька 25 кілометрів.
Яка у вас спеціальність ?
– Інженер енергетик, інженер автоматчик. Все що пов’язано з електростанцією. Я після інституту пішов працювати по спеціальності. Працював спочатку в цеху по автоматиці звичайним майстром. Отримував добру заробітну плату, якої мені в 22 роки цілком вистачало – 250 доларів. Згодом квартиру дали, одружився. Мали власну автівку. Ніяких побутових проблем не було, все необхідне для життя ми мали.
Де саме ви працювали?
– На Старобешівській ТЕС у Новому Світі. Вона досі працює. Там вугілля вистачить на 10 000 років. До 2017 року, поки електростанція належала “Донбасенерго”, нам зарплатню Україна платила, а коли її “віджали” місцеві бандити, то всі змінилось. Почалась зачистка місцевих кадрів. Шукали будь-який привід, щоб людей на два роки посадити у в’язницю. В минулому році їх випустили, повернули на посаду, все заплатили і ми відчуваємо себе дурнями. Ми ж їм гроші збирали, петиції писали.
Старобешівській ТЕС не пов’язана з Рінатом Ахметовим?
– Ні. Формально станція належить до “Донбасенерго”. Спочатку цьому підприємству належало п’ять ТЕС нашего регіону. Рінат Ахметов обрав три найкращі з них і різними шляхами згодом став їх власником у 2000-х роках, об’єднавши все під брендом “Східенерго”. А “Донбасенерго” залишалась з самою старою Старобешівською ТЕС 1958 року та ще з одною ТЕС – “Слов’янка”. Вона нова та недороблена. Зараз вона не працює й добре на тому. Весь цей час Старобешівська ТЕС належала Олександру Януковичу “Стоматологу”.
Що відбувалось у Новому Світі в 2014 році?
– Більше менш нормально. Ніяких бойових дій не було. Постраждала лише одна бабка, якій сказали тікати з городу, тому що може осколок прилетіти, але вона нікого не послухала. А так, коли прийшли орки, то перекрасили назву міста у триколор при в’їзді у населений пункт та й на тому все. Всім було “пофіг”, який там прапор майорить у місті.
По якій причині ви не виїжджали з території так званого “ДНР” аж до 2021 року?
– У мене батьки у Донецьку живуть. Я не міг їх покинути. Всі вихідні був з ними. У батька інвалідність першої групи, мама там одна. Коли я 20 днів був не на зв’язку у Маріуполі через бойові дії у березні 2022 року, то сестра приїхали з Москви до Донецьку та й забрала маму до себе. З батьком зараз сидить доглядальниця. Там обстріли, але маю надію, в їх будинок не потрапить снаряд.
Вам приходила повістка у військомат, коли ви жили у Новому Світі?
– До 2017 року всі працівники електростанції мали бронь. Нас ніхто не кликав у військомат. Але як влада змінилась, то треба було поповнювати ряди армії так званої “ДНР”. Це у 2014 – 2016 роки були військові, а потім багато хто з них поїхав у Сирію, тому що там платили набагато більше, а з місцевих ніхто не збирався помирати за цю владу. Так ось, літом 2017 року нас з роботи повезли автобусом у військомат. Всіх, хто виходив з автобуса, одразу фотографували. Це треба було оркам відчитатися, що армія “ДНР” існує. Завели нас у приміщення, входить “пузатий прапор” та й каже: “Серед вас водії є?”. Ми кажемо, що ви хіба не знаєте, що серед нас водіїв немає. Вони почали виправдовуватися, що нам треба на камеру “Камаз” з бокса до воріт вивезти, провітрити його й назад. У воєнкоматі не було водія, тому що попереднього вигнали за постійну п’янку. То був повний фарс.
Яка зараз ситуація у Новому Світі під час війни?
– Тотальна мобілізація. Броня тільки в тих, без кого ТЕС взагалі працювати не буде. Вони вважають, що ця броня їх врятує, але це не так. Наприклад, ось виїхав ти по справам з Нового Світу до Донецьку. Перед містом стоїть поліцейський патруль, а в кущах автобус “сховався”, в який тебе без проблем засунуть та й одразу на фронт. Не потрапляють в армію лише ті, хто без ноги, а так навіть якщо руки немає, то без медогляду одразу в комендатуру підписувати договір.
Трохи відійдемо від теми. Яке взагалі ваше ставлення до мовного питання?
– Я корінний росіянин. Приїхав в Україну, коли я був у третьому класі. На початку було важко опанувати українську мову, але я справився. Читав україномовні газети, щоб була хоча б якась практика. На Донбасі ніде української мови чути не було. Мої батьки досі жодного українського слова не знають. Мама вчителька російської мови була, а батько фізкультурник та вів військову справу. Коли йому давали погони, то попросили сказати українською мовою всього два слова “кроком руш” й все на цьому. Ніхто нас за російську мову не утискав. Я вважаю, що треба знати історію та мову тієї країни, де проживаєш. Своїх дітей віддав у 2000-х роках в українську школу, хоча міг би у російську.
Чому вирішили переїхати у Маріуполь?
– Коли був вибір їхати у Маріуполь чи ні, то в мене питань не було. Це найближче місто, там мої діти. Дружина там зробила свою кар’єру: від простої швачки до дерикторки коледжу. Та й по зарплатні, ось у мене було 500 доларів у Новому Світі, а в Маріуполі можу мати 1000 доларів. З червня 2021 року я став жити у Маріуполі.
Ким працювали в Маріуполі?
– Коли приїхав, то подав резюме. Вже не хотів працювати інженером по автоматиці, то влаштувався на завод Ілліча інженером по охороні праці у підрядника з Краматорська.
Як вас застала війна ?
– 23 лютого був день радянської армії, то всі чоловіки на роботі забухали. Я, як інженер по охороні праці сказав, що п’яних на роботі не буде і всіх вигнав десь о 22 годині. Повезло, що вся бригада поїхала до себе додому у Краматорськ ще 23 лютого. Залишився я, майстер, начальник ділянки та ще одна інженерка місцева. Вона жила на Лівому березі, цей район був перший під ударом. То вона ось в чому була одягнена, в тому з міста й втекла. Правда вона поїхала в Республіку Комі у рфію. Не знаю, що вона в тій глуші забула. Мабуть до когось поїхала.
24 лютого що робили?
– Жили ми у центральній частині міста. Спочатку було відчуття, що ну війна то війна. Якось мене це не стосується. Чув, що “гради” стріляють. Я ж переселенець повторно, тому знаю що до чого. Згодом зрозуміли, що треба шукати бомбосховище. Всі підвали в будинках закриті, немає куди ховатись. Був у нас на районі великий торговий комплекс – “Terrasport”. Там власниця Юлія каже, що ми тут облаштовуємо бомбосховище, то можете у нас розміститися. Поступово перенесли туди всі необхідні речі. Наша автівка стояла на вулиці біля ТЦ. Всі інші припарковані автомобілі біля нас згодом згоріли, тому що стріляли по людям, коли нам воду привозили. Люди, які евакуювалися з Лівого берега до нас, казали, що там палає абсолютно все, нічого живого немає. Коли зруйнували театр, то думали, що ми наступні.
Сирена були у Маріуполі?
– Сирену я чув останній раз 23 лютого, коли ще був на заводі. Тоді вона була учбова, перевіряли чи працює. Наступний раз почув сирену вже у Запоріжжі. Не знаю чого так – може диверсія чи зразу все вибило.
Як ви жили в ТЦ під час бойових дій?
– У нас була жорстка дисципліна. Були чергування вночі. Нікуди не можна було виходити. Дотримувалися режиму світломаскування. У перший же день вийшов чоловік перекурити, то йому снайпер кулею пальці відсік. Хоча це колишній військовий і повинен був розуміти ці речі. А у нас з лікарів тільки педіатр був, що міг лише таблетку дати й все.
Після 2 березня взагалі не було ніякого зв’язку. Щоб кудись зателефонувати, треба було йти до вишки “Київстар” десь 150 метрів. Через це, то місце постійно обстрілювали, всі будинки навколо були зруйновані.
Зима ніяк не закінчувалась. На 8 березня я дружині подарував сніг. Підійшов до своєї автівки, чистий сніг згріб у відро, підійшов до дружини та промовив: “На тобі дорога, більше нічого у мене немає”. Пішов квіти шукати, але всі магазини розбомблені, нічого немає.
15 березня, коли автівка від осколків постраждала, ми зрозуміли, що робити тут більше нічого. Пішли зі старшим сином до автівки, щоб салон від битого скла очистити. Замість заднього скла все скотчем перемотали й тут раз – два ворожих танка по контуру виїхали з сусіднього подвір’я. Їх солдати почали по під’їздах бігати та дивитись чи немає там солдат ЗСУ. На нас взагалі не звертають увагу. Ми тут картоплю жаримо. Кожен сам по собі. Тут дід якийсь старий за 80 років вже йому було, підходить до орка й такий: ”Синок, пригощайся”.
А той йому показує, що не заважай, тому що по рації питає на яких поверхах чисто. Дід знову до нього “пригощайся”, той у відповідь вже грубо відреагував, то дід відстав. Ми за всім цим спостерігаємо. Всього нас було осіб десь сім. Рашисти як до нашого під’їзду підійшли, то стали питати:
“Солдати є”?
Ми: “Які солдати? Ваші?”
Орки: “Ви дурні? Де ці, як їх, бандерівці?
Ми: “Там нікого немає. Ідіть та дивіться. Є лише старі люди”
Вони там до третього поверху піднялись. Мабуть, до девятого вже не було сил та і далі пішли по подвір’ю. Танк поїхав до наступного дому й йому дорогу загородив мікроавтобус. Біля мене стояв його власник та й каже, що зараз від’їду, але було вже пізно. Проїхав танк по мікроавтобусу. Я подумав, що і по моїй автівці так можуть проїхати, тому треба звідси тікати.
Як ви вибиралися з Маріуполя? На автівці?
– Так, на Кia Rio. Вона нас врятувала. На ній 14 осколків. Є отвір наскрізний від кулі.
Як ви проїжджали всі блокпости?
– Та дуже просто, десь 8 – 10 годин на блокпостах простоїш і виїдеш.
Було розуміння куди саме їхати?
– Тільки Запоріжжя. Не було ніяких інших думок кудись повертати. Хоча мене на першому блокпості в Мангуші “днрівець” спитав, коли побачили донецьку прописку: “А чого ти туди їдеш? З твоєю гривнею ти там мільйонером будеш!”.
– Я сказав, що дякую, але ні, я вже там був. То було 16 березня. Роздягнув мене. Подивився, що не військовий та відпустив. Впізнав мого малого, тому що вони грали в одній футбольній команді. Посміялись та поїхали далі. І ось так на кожному блокпості: “Чого ви туди їдете? Навіщо з цього раю тікаєте?” Моєму малому не було чого робити, то нарахував всього 26 блокпостів. В Донецькій області всі “днрівські”, а в Запорізький – в перемішку.
Ваша квартира в Маріуполі вціліла?
– Скільки я знаю, то плита під’їзду впала. Сам будинок стоїть. Як зараз там, то не знаю. Спитати нікого.
Що в Запоріжжі робили?
– Приїхали 16 березня вночі у Запоріжжя. Зустрів нас український патруль, який провів до “Metro”. Зібралося нас по дорозі сім автівок. Нам ще повезло, тому що колону перед нами з Маріуполя орки обстріляли. Зранку було першочерговим завданням вставити заднє скло на автівку. Тому що у мороз так їхати ще тисячу кілометрів – нереально. Об’їхав місто – нічого не працює. В одній майстерні мені виставили космічний рахунок, то я зрозумів, що доведеться їхати далі без скла. В такому режимі швидко не поїдеш. Воно ж як парус – не більше 80 кілометрів на годину.
В яке наступне місто поїхали?
– Поїхали до Дніпра, але перед містом була величезна черга, то вирішили не заїжджати й поїхати далі. Доїхали до Умані. Ввечері нікого немає, нічого не працює. Побачили патрульну автівку. Запитали у них куди нам звернутися, щоб переночувати. Вони сказали, що їдьте до міської ради, там є список з адресами тих, хто приймає людей на ночівлю. Обрали рандомно найближчу адресу до нас. Приїхали до будинку, біля котрого купа автівок з номерами “АН”, зрозуміли, що всі наші тут, тому йдемо. Нас нагодували, але сказали, що вже у нас нема де заночувати і зараз знайдемо де вас розмістити. Прийшов якийсь дядько, який сказав, що він прихожанин місцевої церкви й що живе тут близько і запросив піти до нього. Дивлюсь навколо такі прості хати й серед них великий маєток. Саме туди нас покликав цей чоловік. Думаю, що нічого собі прихожанин церкви. Він виявився власник СТО, цілком адекватний. Так ось заходимо до нього, розуваємось і я такий раз, а підлога то з підігрівом, як у мене дома. Дивлюсь – навіть плитка як в мене. Захожу у ванну, а там душова кабіна тої фірми, що й в мене. Так якось образливо стало, що я в літньому віці вимушений побираться, хоча у мене дома все те саме…
Ви саме до Вінниці їхали чи опинились тут випадково?
– Кінцевою точкою була Рівненська область. Там будинок сестри дружини. Вона була ще у Польщі. Сказала нам їхати до неї, а вона підтянеться до нас трохи згодом. Вдалося заправитися лише в Немирові. Це був ранок вже. Я кажу дружині, що якщо втомилась, то можемо до Вінниці заїхати. В мене там рідний дядя Микола живе, я його 10 років не бачив. Можемо заїхати максимум на одну добу. Але як бачите, вже четвертий місяць тут. До речі, ось він перший зрозумів, куди треба їхати. Він міг би опинитися на Камчатці, в Казахстані, в Криму. Але він казав, що у Вінниці краще всього, де й живе з 1976 року.
Ви ставали на облік у військомат в Вінниці?
– Та я тиждень не міг потрапити до військомату, тому що величезна черга була. Питаю якихось хлопців, чому ви сюди прийшли, а вони кажуть, що ми трактористи, зараз посівна, де нам платять 6 000 гривень, а тут дають 30 000 гривень. Люди йдуть за батьківщину воювати та й щось на життя заробити. Зрештою я став на облік, але навряд я їм буду потрібен.
Як вам взагалі Вінниця?
– Та я тут малий був, то мікрорайон Вишенька добре пам’ятаю. Діти мої в шоці, що я тут орієнтуюсь. Маленьке чисто місто, завжди тут все було добре. Парк у вас страшний, в Донецьку під час війни й то краще був, але то таке. Люди тут добрі. Живемо в гуртожитку за мінімальні кошти, годують нас.
Плануєте залишатись у Вінниці чи шукате інше місто для життя?
– Мені у вас подобається. Львів близько та й Київ. В Донецьку п’ять років вчився у центрі, але не люблю великі міста. У Вінниці тихо: трамвайчики стукають та “Рошен”. Я коли подав своє резюме, то мені тільки з цієї компанії подзвонили, з тих, хто мене міг зацікавити зарплатнею.
Як ви у Вінниці облаштувались? Знайшли роботу?
– Я досі працюю. Моя фірма мене офіційно не звільнила. Приходить досі зарплатня, лікарняний собі оформляю. Все у мене добре. Проблема тільки в тому, що далі робити. Вони ж не будуть мене завжди годувати. Моя дружина дистанційно організувала роботу маріупольського коледжу. Вона та її колега методистка вирішили, що через COVID-19 всі дані були в “хмарині”.
Я бачив сюжет про це. Маріупольський коледж працює зараз у Вінницькому кооперативному інституті
– Так. Зараз живемо в їх гуртожитку. Це на початку ми гуляли від неробства та шукали місце роботи. А коли зрозуміли, який жах з роботою у Вінниці та скільки платят, то вирішили, що нам дешевше буде організувати Маріуполь тут у Вінниці.
Буваєте в хабі “Я – Маріуполь”?
– Та кожен день. Багато майстер-класів для дітей. Пайок видають. Спілкуємось між собою. Лікар безкоштовний. Психолог є, до якого я кожен день ходжу. Але там дуже суворо – ти повинен бути тільки з Маріуполя. Волноваха вже не підходить. Постійно до нас міський голова Маріуполя Вадим Бойченко приїжджає, обіймається з нами. Так нашкодив, що зараз повинен замолювати гріхи.
А міський голова Маріуполя сильно нашкодив?
– Люди ж загинули. Міг якось нас попередити, вивезти. Ну це ми маріупольці так думаємо.
Які ваші думки щодо Ріната Ахметова в цій ситуації?
– Він приїжджав 16 лютого до нас на завод. Ніхто з того завода не міг вийти. Це ж коли “хазяїн” приїжджає, то нас всіх як кошенят замикають. Він всім дав гарантію, що війни не буде й спокійно працюйте. Якщо сам Рінат Ахметов сказав, що тікати не треба, то чому б йому не вірити. Всі залишилися на місці.
То ніхто цієї війни не очікував?
– Та очікували. Ми повторні переселенці, ми все розуміли.
Коли саме ви почали розуміти, що війна все ж таки почнеться?
– Коли Казахстан був на початку січня. Став тоді цікавитися новинами й розуміти, що щось не так. Ходили плітки, що в Ростові на Дону війська стоять. Я ж офіцер, то розумію, що вони там не просто так.
Ось як було всі ці вісім років. Коли ротація російських військ, нові приїжджають, то їм треба пристрілятися. Постріляли з артилерії, ЗСУ постріляло по них у відповідь, передали друг другу привіт, кілька домів зруйнували. Якщо ніхто не загинув, то всі щасливі. Так було до лютого 2022 року, коли пішла евакуація людей з Донецька у росію. Обіцяли їм по 10 000 рублів. Це ж не просто так. Мабуть, була задача побільше людей з Донецька прибрати. Всіх їх ж треба годувати, захищати. Армії ж там ніякої немає й не було ніколи, крім тих ряжених бойовиків. Людей зараз реально на вулиці ловлять по принципу “тобі не повезло, мужик”. Працівники Старобешівської ТЕС почали звільнятися, щоб їх там не зловили. Так ось один мій добрий знайомий, колишній замдиректора, 55 років йому, пішов за пивом та й не дійшов. Досі служить. Якщо живий, то добре. Приїжджає автобус у місто, у якого завдання набрати 30 осіб, будь-яких, тільки без ноги можуть ще не взяти. В мене друг є інженер по охороні праці, у нього немає лівої руки. Він зараз у списку. Якщо буде погано себе вести на роботі – піде воювати.
Наприклад, прийшли до директора Старобешівської ТЕС та сказали йому, що треба 700 осіб. Він йде до начальників цехів та каже: “Треба знайти 700 осіб будь-яким способом. Якщо не впораєтесь, самі підете”. Зрештою, заступник головного інженера пішов, тому що не впорався з завданням. Ще ситуація. Один працівник ТЕС зі зламаною рукою пішов лікарняний оформити. Заходить до відділу кадрів, а там начальниця відділу кадрів виховує свого начальника, що у них недобір, тому йому доведеться самому піти в армію, а він їх каже: “А може ти сама підеш?” Там жах відбувається. Люди хочуть виїхати
Хіба когось випускають?
– Випускають. Навіть з Маріуполя виїхати до Василівки можна за 10 000 гривень. Василівка – це останній населений пункт, де орки стоять перед Запоріжжям. Там зараз такий хаб, що вже життя немає. Щоб доїхати до Василівки, треба проїхати 26 блокпостів. Там постійні ротації бурятів, калмиків, дагестанців. Одним заплатили, а вони помінялись, то вже цим знову треба платити. Тому така велика сума. Але є гарантія, що вас не будуть доглядати. Автівка треба непримітна, щоб не забрали, як “Жигулі”, три – чотири людини і поїхали. Ось так перевізники катаються туди-сюди. Життя триває. Люди їздять.
Що на вашу думку буде далі? Як ця війна закінчиться?
– Моя особиста думка така. Якщо вся необхідна зброя до нас прийде, то ми їх погонимо, будуть орки у полон здаватися. Просто дійдемо до своїх кордонів станом на 1991 рік й все.
То у вас прогнози оптимістичні?
– Так. Інакше не буде. 2014 року вже не буде, ніяких угод. Навіщо вони. Та й в 2015 році було вже все зрозуміло. Це ваш земляк, вибачте, Петро Порошенко щось таке “вчудив” незрозуміле. Він й з тими й з цими. Мабуть, не було серед кого обирати у 2014 році. А ці Медведчуки. Він же Стуса здав, мого земляка. Тому я вважаю, що або нас всіх поховають не тактичною, а стратегічною ядерною зброєю, або ми переможемо. Тому що чекати чогось, надіятися, вже немає сенсу.
