«Ми вийшли на головну сцену Драмтеатру, вона була пуста і я навіть спочатку подумав, що на сцені можна і лишитися, але ми вирішили, що будемо жити так як жили. А над сценою був великий купол, під час бомбардування він рухнув і усіх там поховав…»

Олексій, музикант та будівельник з Маріуполя, який сьогодні живе у Вінниці, розповідає, про те, як робив «Бандерівські смузі», планував переховуватись у Драмтеатрі, свої враження, коли вперше побачив наслідки авіабомби, та як разом з своєю дівчиною виходили пішки із заблокованого міста. 

Чим ти займався до повномасштабного вторгнення?

– Я музикант. І будівельник. За місяць до масштабної війни тільки завершив об’єкт. Це було підвальне приміщення, яке ми оформляли під танцювальну студію. Я взявся за цю роботу і непогано заробив. І от робота завершилась, гроші були, я був без роботи приблизно місяць.

Ти розумів, що починається війна, ще до 24 лютого?

– Я не розумів. Ми 25 лютого з моєю дівчиною пішли за ручки гуляти до моря. Тоді ще нічого не розуміли, тоді ще було світло. Але вже були прильоти по передмістю. І ми стоїмо, на морі нікого немає, ні однієї людини, лише чайки крякають. Ми чули вибухи десь далеко, але вони були дуже інтенсивні. Це була Сартана.

Сартана, це передмістя, це селище чи це район?

– Це східна сторона, Сартана це селище із сусіднього ОТГ. Це лише був початок. І ці вибухи почастішали, вони не замовкали. Це постійне бомбардування передмістя і вдень і вночі. Ми тоді побачили перших загиблих. 

Це було в перші дні вторгнення?

– Так. Це було в Сартані. Було відео, де звичайний літній чоловік лежить на вулиці і всі були у шоці. Тому що, Маріуполь знає тільки обстріл східного району в 2015 році. Коли загинули люди і тоді був шок для всіх. І коли знову побачили смерть то всі злякались. Ніхто не був готовий до такого. Можливо усі думали, що буде таке як в 2015 році. Просто по бомблять передмістя і все. 26 лютого вимкнули світло, а 27 вже дали. Це тоді вже був перший дзвіночок, коли вимкнули світло по всьому місту.

“Коли я повертався від батьків, тоді був перший приліт. Це жах! Це значило, що вони вже поряд, вони вже накривають центр. Приліт був в двір, це десь 200-300 метрів від нас…”

Це десь влучили?

– Так, але все оперативно лагодили. 27 лютого увімкнули електроенергію, з’явився інтернет і я почав переписуватись з друзями. Вже тоді починалась паніка і всі розуміли, що все погано.

У Вас бомбардування і прильоти почались з 24 лютого?

– Ні. Лівий берег міста почали просто розносити. Це були не просто прильоти на околицях, там одразу почали бомбити будинки. На той час, світла вже не було, як і інтернету і ми могли просто чути від інших людей, що там «жесть», там нещадно били, було багато трупів. 

На скільки близько були російські війська до міста на той момент?

– Вони весь час з 2014 року були впритул. На Лівому березі є селище Виноградне, ну це так щоб порівняти, це з одного кінця Вінниці до іншого, це поряд і вони там були.

Я так розумію, що у них там були закріплені позиції?

– Так. Вони звідти не виходили, не вели постійні бойові дії, але війна продовжувалась. Місто було живе, постійно приходили зведення про загиблих, то один 200-й, то вже два, то працює снайпер. Бо у нас же було підписання про не напад і Україна не мала права стріляти у відповідь, а вони були постійно поряд і провокували, от такий «брєд». Окупанти завжди були поряд.

Коли в Вашому районі почались прильоти бомб?

– Перші прильоти були четвертого-п’ятого березня. Я пішов до батьків, вони живуть на Ілліча, це не дуже віддалений район. Але транспорт не ходить і місто потроху почали грабувати. Коли я повертався від батьків, тоді був перший приліт. Це жах! Це значило, що вони вже поряд, вони вже накривають центр. Приліт був в двір, це десь 200-300 метрів від нас…

Фото: телеграм-канал “Мариуполь Сейчас”

Це були ракети?

Ні, це була артилерія. Вона прилетіла у двір і тоді ще було без жертв. Це була лише артилерія, ми не знали тоді ще про ракети, бомби і літаки. 

Що у вас було із зв’язком?   Я так розумію, що деякий період ви зовсім були без зв’язку і без новин?

– Так, ми більшість часу і були відрізані від усього світу. Ми не знали нічого, ані про коридори, ані про втрати. Що в світі? Чи буде зв’язок, чи буде вода. Що з родичами, чи живі вони? Ти просто йдеш до них і з’ясовуєш. 

Коли над містом з’явились літаки?

– Літаки… Літаки почались десь восьмого березня. Ми тоді виходили від друзів і зустріли якогось чоловіка, який був напідпитку. Він до нас звертався і запитував, чи ми бачили, що відбувається за АТБ, це недалеко від того місця де ми були. Ми запитали в нього, а що там? І він нам показав відео. Ми тоді вперше побачили, що таке авіабомба. Який там був котлован. Я тоді був просто в шоці. Машини, які порозносило на десятки метрів, величезна вирва і це була лише півтонна бомба.  І коли я вперше побачив котловани, я зрозумів, що від них нічого не врятує.

 

Ми жили на верхньому  поверсі і після того як я побачив цю вирву, було трохи паніки. Коли чув гул літака, кричав, що ми маємо швидко тікати, спускатись в укриття.

 

В мене паніка, я не можу заспокоїтись. Я своїй дівчині кричу: «Швидше, виходимо швидше!» – на що вона мені відповідає: «Я зараз картоплю дочищу і вийду». Яку картоплю, вже треба тікати, я не міг заспокоїтись, я бачив до чого призводить авіабомба.

Коли Ви переїхали до друзів?

– Це не був переїзд. Просто в один з моментів ми їх випадково зустріли. Йшли десь знайти їжу, бо її вже не було. Ми виходимо на площу Кірова і під’їжджають друзі на машині. Ми з ними поїхали на Ілліча і я тоді вперше почув, що таке приліт снарядів зі свистом. Там ми набирали воду.

Це було джерело?

– Так. Це типу старого парку в якому щось гучно розривалось і там були пенсіонери, які також набирали воду. 

Скільки часу ви жили з друзями?

– Півтора тижні.

Ви там перебували постійно?

– Ні. Ми ходили додому, а до них ми приходили в гості на декілька днів.

 

Ми приходили і приносили їм хліб або посидіти і випити з ними роздобутого вина. Не на постійній основі. Було так, що ми перенесли до них ковдри. У них було холодно. Бо в себе вдома, ми облаштували тамбур – ковдрами і подушками, оточені з усіх боків глухими стінами. 

А що з-приводу підвалів? Я знаю, що ви перший час спускались, а чому перестали це робити?

– От тут можна сказати про єдність з сусідами. В перші дні підвал зайняли декілька сімей. Спочатку підвали були просто зачинені, а потім замки зламали і зайняли самовільно територію, сказавши нам, що місць немає.

У Вас була якась інформація, що біля Вас є бомбосховища?

– Так. Драмтеатр. Будинки культури. Там були великі бомбосховища. Ми приходили в Драмтеатр за два дні до того, як його знищили. Ми хотіли там жити, тому що наша квартира на 13-му поверсі, в друзів з вікон видно завод, з якого велись бойові дії. 

 

Ми пропонували усій нашій компанії перейти в Драмтеатр. Ходили туди перевірити ситуацію.  Душно і тісно. Там було дуже багато людей – в підвалах, в сховищі, на сходинках, у вестибюлі, вздовж коридору. Матраців не було, всі просто сиділи на підлозі. В залі були лише спаяні сільці і на кожному сиділи люди. І це не було схоже на те, в яких умовах жили ми. Ми зрозуміли, що це не наше.

 

Я працював там раніше…

Ти працював в Драмтеатрі?

– Так. Я там електриком-освітлювачем був. Я знав куди йти, які лазівки там знаходяться, як йти на другий поверх, де бомбосховище. Ще сварився там, чому усі гримерні не відкриті. А їх розбомбили і там загинули люди.

 

А ті кімнатки чи гримерки знаходились на рівні землі, там товсті стіни і мені здавалось, що там було б безпечно, але вони були заблоковані. Потім ми вийшли на головну сцену Драмтеатру, вона була пуста і я навіть спочатку подумав, що на сцені можна і лишитися, але ми вирішили, що будемо жити так як жили. А над сценою був великий купол, під час бомбардування він рухнув і усіх там поховав.

 

В театрі ми зустріли знайомих акторів і говорили з ними, щоб знайти місце і залишитись там. В нас питали скільки на, а нас було п’ять. Я казав, що нам потрібно переховуватись ближче до землі, бо тоді вже було масове бомбардування. В той час розбомбили якраз пологовий 9 березня. В Драмтеатр ми ходили 13 березня. 

“В одну ніч я виглянув у вікно, а там повна темрява. Це значило, що люди або з’їхали, або померли, або в них закінчились ресурси”.

Куди у Вас виходили вікна? На який район?

– У нас вікна виходили на три сторони світу – на Лівий, де завод Азовсталь, центр і 23-й. Ми бачили все, що там відбувалось. 

 

У нас було так, ми прокидались зранку, а у нас було світломаскування. Ми виглядали на вулицю, бачимо, що люди ходять. Кажу дівчині, що поки люди ходять це добре, а коли перестануть, от тоді вже це погано. І вони з часом перестали ходити. Коли зникло світло і ми зрозуміли, що його вже не увімкнуть ніколи, ми оглядали з нашого поверху на сусідню дев’ятиповерхівку навпроти нашого будинку.  Я тоді помітив, що світилось сім вогників, вікон з свічками, а потім з кожним днем їх ставало все менше і менше. І ось в одну ніч я виглянув у вікно, а там повна темрява. Це значило, що люди або з’їхали, або померли, або в них закінчились ресурси. 

 

З нашого будинку ми бачили як люди сім’ями йшли з кравчучками, це значило що десь розбомбили район. Вони йшли ближче до центру з східних районів.

Розкажи, що ви готували з їжі?

– В мене батьки запаслись їжею, тим паче, що сім’я велика. Одного разу, коли я прийшов до них і в той час пропало світло, мама дала мені м’ясо. Я спочатку відмовлявся, аргументуючи це тим, що ми з дівчиною проживемо і без м’яса, а типу вам потрібніше. Мама наполягала, кажучи, що це не останнє і буде шкода якщо зіпсується. Так ми і жили. Мої батьки давали, батьки дівчини допомагали.

 

А коли ще працювали продуктові ринки, ми купили мішок картоплі 23 кг за 500 гривень. Моркву і яблука, які ми навіть не з’їли ні одного. Десяток яєць за 300 гривень…

 

В цілому продавали якісь чудо продукти. Інжир, маслини, консервовані томати, вершковий сир. Скоріш, це все було награбоване. Води та цигарок не було. Десь щось відчинялось і зразу вишикувались черги. Ми приходили зазвичай, коли вже черги не було і тоді залишались який-небудь маргарин, мідії і цукерки. Одного разу ми взяли мідії, це було не дорого по 40 грн/100 грам. Цигарок не було, але казали, що може привезуть.

 

Цигарки були бартерною валютою. Ну от випадок, мій друг, обміняв три цигарки на 5 банок слабоалкогольного, а у друзів був випадок пачку цигарок виміняли на 20 літрів солярки. 

 

І прикладом єднання людей в місті було те, що всі між собою спілкувались. Один одному давали поради, дехто щось шукав і йому казали де це можна знайти. 

Ми плавно підійшли до моменту евакуації. Як ви вирішили їхати і коли це було?

– Чому ми спочатку не вийшли? Бо ми сподівались, що буде так як в Бердянську чи Херсоні. Що в місто заїдуть рашисти і ми зможемо здійснити супротив. Тому ми і готували коктейлі. Ми хотіли партизанити. Але коктейлі не згодились, бо почалось бомбардування з літаків і коктейлі були до одного місця. Ми зробили дуже багато коктейлів, певно три сотні. У нас були самі кращі коктейлі (посміхається). Якщо ти береш його за ганчірку і він в тебе висить то значить, що це якість і потім усі почали його так перевіряти. Бо коктейлі можуть вивітритись або після підпалу ганчірки ти можеш спалахнути сам, якщо не дотримався якості виготовлення. 

 

Ми навіть додому брали коктейлі і вони у нас були, хоча і сморід від них був страшний. Але коли ми побачили авіаудари, ми зрозуміли що немає сенсу в коктейлях. Військових окупантів в місті не було, вони з’явились після того коли ми вже покинули місто. Їхнім планом було розбити район міста з літаків чи артилерії, можливі поодинокі вуличні бої, деякі танки були…

Літаки з того часу були постійно над містом?

– Так. Їх було чотири-п’ять штук і вони постійно кружляли над містом, просто залякували людей. Ми постійно рухались перебіжками. Перебігали від одного під’їзду до іншого з інтервалом в 3-4 хвилини. Страшно було пересікати дороги. 

 

Найстрашніше, що ти не укритті. Це було 17 число, коли дівчина залишилась у друзів, бо ми базувались тимчасово там. Я зібрав свій похідний рюкзак, все що можливо було з’їсти, все складав, ну і звичайно розраховував на свої сили. Дорога була не близькою.

Фото: телеграм-канал “Мариуполь Сейчас”

 

– Пішов до своїх батьків, повідомити, що ми йдемо з міста. Щоб вони знали, що я не безвісти зник. Ми самі не знали куди ми йдемо, яка буде дорога і ситуація. 

 

Я побіг на район Ілліча через Кірова, через стрілянину. Довго добирався, бувало таке, що чекав в одному з під’їздів 40 хвилин, поки перестануть стріляти. Було таке відчуття, що за тобою слідкують. Бо тільки ти відчиняєш двері то починається така лють, вони бомбардували зі всієї сили. 

 

На мені 30 кг а тобі ще потрібно бігти. І ти постійно біжиш, біжиш, біжиш і розумієш, що тобі потрібно перетнути міст. Там не було де захиститися, ну ні одного місця, якщо прилітає снаряд то це все. Але все обійшлось і я повернувся. 

“Ми йшли трасою і почався косий сніг з дощем, ми йдемо, а сніг так сильно лупить, але ми йшли такі щасливі…”

Ви добирались пішки до Мангуша?

– Ні, спочатку ми добралися до Мелекіне, ну нас туди підвезли. І ще так цікаво, підвіз чувак, який видався мені знайомим. Зав’язується розмова і ми розуміємо, що у нас є спільні знайомі. 

 

Але в Мелекіне якось було малолюдно, ні душі. Ми вирішили йти пішки далі до Ялти. Це був надзвичайно довгий день. Ми йшли трасою і почався косий сніг з дощем, ми йдемо, а сніг так сильно лупить, але ми йшли такі щасливі… Почали міркувати, а якщо ми будемо йти і нічого не знайдемо, що далі? То значить, що спустимося на узбіччя і ляжемо там спати і нехай як буде. Ми щасливі, ми вийшли, ми разом, ми живі. 

Там де ви йшли, було чутно вибухи?

– Звичайно. Ми чули вибухи, але ми розуміли, що це вже далеко. 

Коли у Вас з’явився зв’язок?

– В Ялті. (селище, яке знаходиться близько 35км., від Маріуполя).

У Вас телефони були вимкнені чи розряджені?

– Ні, телефони були увімкнені. Просто ми проходили блок-пост і в телефонах чистили усі дані. Ще в Маріуполі я роздобув кнопковий мобільний телефон. І коли ми виходили з міста, свій телефон я сховав далеко в рюкзак, а користувався цим кнопковим. 

 

Тоді коли ми проходили блок-пост, це було дуже легко і просто. Це як проходження зеленого коридору, тоді ще так не перевіряли. Ми просто йшли і мене тільки одного разу розділи, щоб перевірити татуювання. Роздягли  до поясу і сказали завернути до колін штани. 

До твоїх татуювань були питання?

– Так, були. Але на той момент в мене були вже заготовлені відповіді, про те що ми музиканти, подивіться у мене написано «Punk». Наші життя були в руках у цих «собак». І не так важливо, що це я, але ж зі мною була дівчина. Якби я був сам, то навіть не знаю як би в мене повернулось життя. 

Коли ти поїдеш в Маріуполь і чи поїдеш колись?

– Я туди не поїду, допоки він не стане українським.  Цим «свиням» не потрібен Маріуполь, інфраструктура, люди. Їм просто потрібні ресурси.  Я не планую повертатись в Маріуполь мінімум 5-10 років, там немає що робити.

Як тобі Вінниця? Ти відчуваєш, що вона стає твоїм домом?

– Це вже мій дім. Тут наші друзі, є де жити, зі мною моя дівчина, тут є свій осередок. Тут добре. Я звісно сумую за Маріуполем, я люблю своє місто, але мені тут добре.

 

Для мене Маріуполь, це не історичні будівлі. Це все можна відновити. Для мене Маріуполь, це люди. Більшість яких вже не повернеш. Мої знайомі та товариші, більшість з них врятувалась і Слава Богу. А раз вони живі, значить і Маріуполь живий. На все інше плювати, все інше можна відновити, все, крім людських життів.

Головне фото: zolochiv.net