«Ми були в тамбурі і мені здавалось, що снаряди летять в нашу квартиру, над нашими головами, було дуже страшно. Більшість ігнорувала гул літака і це було основною причиною смертей…»  Ірина, журналістка з Маріуполя розповідає, як у заблокованому місті мили снігом посуд, де шукали воду та деревну для вогнищ, «прильоти» в будинок, «коридори життя» та вихід пішки із заблокованого міста.

Чим ти займалась до повномасштабного вторгнення?

– Я журналістка – фрілансер місцевого рівня, копірайтерка.

Пам’ятаєш 24 лютого?

– Пам’ятаю навіть 22 лютого. Ми разом з хлопцем пішли до Драмтеатру на день єдності з українськими прапорами. Було багато людей. Тоді маріупольці зібралися саме після заяви божевільного діда про те, що “днрію” треба відновити до меж Маріуполя. Того ж вечора подали в Дії заявку на отримання зброї. Нам тоді здавалось це гарною ідеєю, але потім ми зрозуміли що те все маячня. Довідку про несудимість вже маю, але тепер розумію, що зброю не купувала би. Бо проблем з-за неї було б більше, ніж користі. Не встигла б навчитися користуватися, та її б відібрали.

Мітинг “Маріуполь-це Україна”. Лютий, 2022 Фото: pravda.com.ua

Знаєш факти, що у цивільних відбирали зброю?

– Ні, але знаю, що згодом окупанти почали ходити по квартирах і шукати зброю, це було десь на третьому тижні березня.

Це перед твоїм від’їздом?

– Та ні, напевно після від’їзду. Ми жили з хлопцем в центрі і були останніми на черзі. Але ми знаємо свідчення наших друзів, котрі жили на околицях Маріуполя, котрі самі перші були захоплені, там були перші пожежі і зруйнування. То до них вже тоді заходили в квартири на третьому тижні березня і шукали зброю, українських військових та будь які свідчення, що ти з ними якимось чином пов’язаний.

“Для нас в кінці лютого люди з Лівого берега були як іншого світу. Вони розповідали, що Лівий зник, його рознесли.”

Ви розуміли, що починається війна, ще до 24 лютого?

– 22 лютого ми вже розуміли… Ми читали новини. Я ще за два тижні до початку війни, телефонувала в ЖЕО з гнівними питаннями про бомбосховища. Мені відповіли: «Женщина, не сходите с ума, что Вы такое говорите… Нет указаний от местных властей, что бы не разгонять панику». Зараз, коли я читаю новини за листопад 2021 року, де трубили про війну від американської розвідки, я думаю, де тоді були наші мізки.. 

 

Остаточно світло зникло по всьому місту 2 березня, відповідно зв’язок і інтернет. Повна інформаційна блокада. Але проблема з електропостачанням почалася ще десь з 27 лютого. Окупанти руйнували електромережі, їх лагодили. Поки це вдавалося, на контакті з мешканцями постійно був наш контакт-центр 1555. 

Він далеко від вас знаходився?

– Він далеко від нас, але у них був телеграм-канал і там випускались щодня новини. 

Тобто ти трохи орієнтувалась, що відбувається в місті?

– Так. Вони писали про починку електроенергії, води, тривоги.

Як реагувала місцева влада? Ти як журналіст, певно бачила якісь інформаційні посилання. Ти можеш сказати, що з перших днів вторгнення, в місті було досить багато «колаборантів»? Чи можливо, місцева влада, недостатньо робить чогось в даній ситуації? 

– Місцева влада недостатньо робила до вторгнення, після вторгнення я побачила лише відео від міського голови на замиленому фоні про те, що він ще в місті і це в свою чергу заспокоювало. Це було десь 28 лютого. А потім він записував відео на фоні прапора і було зрозуміло, що він виїхав з Маріуполя. Звичайні чиновники середньої ланки залишалися в місті. У нас усі служби мали офіційні телеграм-канали, це водоканал, газслужба, контакт-центр і тд…

 

Контакт-центр навіть заспокоював містян, там утворився загальний чат, де люди писали, що десь дуже голосно вибухає, комусь страшно і контакт-центр відповідав на кожне повідомлення. Вони обробляли понад тисячу повідомлень в день. І це все було цілодобово, от наприклад починається бомбардування о третій ночі і люди починали писати в чат телеграм-каналу контакт-центру із запитаннями, що відбувається? Вони завжди відповідали. Як згодом я дізналася, лишалися деякі зами голови, голови департаментів, голови районних адміністрацій. Серед чиновників є загиблі, наприклад, загинула голова служби по справах дітей – всією родиною під завалами свого будинку…

У Вас бомбардування і прильоти почались з 24 лютого?

– Ні. В першу чергу почали виносити мікрорайон “Восточний” та Лівий берег. Це почалось наприкінці лютого, а в нашому районі почали бити на початку березня. Район Лівого берега, це східна частина. Для нас в кінці лютого люди з Лівого берега були як іншого світу. Вони розповідали, що Лівий зник, його рознесли. Більшість містян сподівалися, що все буде як у 2014-му році, все закінчиться на східній частині, на околицях. 

 

Ніхто не очікував повного оточення. Всі розуміли небезпеку для східних районів, бо в тій стороні росія, а те що вони з’явились із заходу, з 23-го мікрорайону то це ніхто не очікував. 

А звідки вони йшли? З Криму і Херсону?

– Ну як ми зрозуміли вже потім, що так. При цьому, що розповідають, вони йшли просто дорогою. У них була вільна дорога і 500 кілометрів вони легко пройшли. 

 

Через це люди і не могли виїхати. Перші три дні були евакуаційні поїзди, потім дороги розбили. Міжнародні автобуси перестали їздити, в західній стороні були запеклі бої. Тому наші військові не випускали людей, бо дорога була небезпечною, що призвело до фейків та чуток, ніби наші військові не випускали людей з міста. Але там дійсно було дуже небезпечно. Коли ворожі війська на другому тижні березня дійшли до центра міста, ми почали думати про виїзд. Ми дізналися про неофіційний коридор через західну частину міста, бо там вже все було оточено і боїв не було. Але все це було на рівні чуток, ніхто не знав нічого напевно. Кожен перед виїздом думав, що можливо помре. Ми вийшли з міста пішки 17 березня.

Коли над містом з’явились літаки?

– Літаки почались десь восьмого березня. Перше, що я побачила, –  це вирва від бомби за АТБ у сусідньому дворі. Спочатку я бачила її на телефоні, і не усвідомила її розмірів. А коли побачила на власні очі – діаметр метрів п’ять, глибина, метри три… Місцеві розказали, що чудом вижили, бо забігли до під’їзду. Але машину біля нього вибуховою хвилею віднесло на декілька метрів. А потім розбомбили школу на нашому районі, всі три поверха вщент. 

 

 

Коли летить літак, не можна ігнорувати його гул, він поряд – треба ховатися. Дуже багато гинуло людей від осколків біля вогнищ, бо ігнорували свист снарядів. Ми виходили готувати сніданок на чуже вогнище і, до речі, це один з прикладів об’єднання людей, коли хтось щось робив і всі старались допомагати один одному. Ми спочатку соромились користуватись чужим вогнищем, але нас навпаки запрошували до нього. Потім люди почали робити великі пічки на декілька сковорідок. 

З чого робили печі?

– З підручних матеріалів.

Це були вогнища по типу мангалів?

– Так, вони були з цегли, так як дров було мало, то люди з квартир виносили плінтуси і дерев’яні полиці. Вирубали дерева біля адміністративних будівель, гарні молоді берези.

 

На той час, місто було розграбовано майже повністю. У нас були такі гарненькі хлібні кіоски, які були оздоблені деревом, це все було знято. Все що могло слугувати паливом, все знімалось і використовувалось.

Фото: mrpl.city

Які у Вас були стосунки з сусідами? Було відчуття, що гуртуються люди?

– У нас будинок на один під’їзд, і всі ніби знайомі між собою, але дистанція була присутня. Але одного разу, коли я набирала воду з водостічної труби і побачила сусіда, який йшов з баклажкою води. Я його запитала, де він воду взяв, показав де. Він знав, що я живу на 13-му поверсі і казав, що приходь до нас на сьомий поверх, у нас безпечніше. Пропонував прихисток, при тому що в нього сім’я. Це було дуже приємно.

 

Ми всі спілкувались, бо місто жило без зв’язку, переповідали одне одному, що бачили. Або ділилися лайфхаками.  Я побачила, як сусід-дідусь набирав воду совком  з калюжі після дощу. Вона вся брудна в нього, чорна. А в мене ціле відро чистенької з водостічної труби. Кажу: “Діду, що ви бруд збираєте, ось хороша, прозора”. Він спочатку щось посперечався, а потім побачив, як відро в мене хвилин за 5 набралося, і теж пішов. 

Фото: pravda.com.ua

Ви використовували цю воду для пиття чи як технічну?

– Ні, ми її не пили. Але мили підлогу, змивали в туалеті. В Маріуполі це дійсно була проблема, зайвий раз до туалету не сходиш. Я милась і мила голову з системи опалення. Я навіть мила посуд снігом. Підгледіла в сусідів Це була така картина, – молоді люди, дві дівчини співають і хлопчина з прапором України грає на гітарі. От вони співають і миють снігом посуд… 

Яка ситуація в місті була з криницями?

– В приватному секторі були колодязі. А криниці в місті були, але в основному занедбані, і в більшості випадків вода не була придатна для пиття. Але на той момент вона була супер придатна і до пиття і до приготування їжі. Головне її добре переварити, тоді пропадають зайві смакові відчуття.  Пізніше люди і іржаву воду пили. 

Пили воду з систем опалення, тому що не знали про джерело?

– Знали, але не всі могли туди дійти. По дорозі просто гинули. На той час прильоти були вже всюди і цілодобово. Ми ще тоді жартували, що якби в місті увімкнули повітряну тривогу, то вона б не вимикалась ніколи.

З початку вторгнення у Вас працювали системи оповіщення? 

– До втрати зв’язку, а потім вже ні. Мені спочатку було дивно, як люди тут, у Вінниці серйозно реагують на повітряну тривогу. Але це правильно, ігнорувати її не треба, з огляду на ракети, які зараз вилітають за тисячі кілометрів від нас. 

Ви ночували в укритті?

– В себе вдома, ми облаштували тамбур. ми могли спати там навіть в футболці, бо ми надихаємо в маленькій площі і нам комфортно.

 

Ми звідти позабирали усе зайве, полку з взуттям, дзеркало. Були лише стіни, ми поставили свічку, арома-паличку та термос. Постелили дві ковдри на каремат, дві гарні подушки і ковдру щоб вкриватися. І нам було добре, ми слухали музику і іноді вживали алкоголь. Музику ми слухали з телефону, телефони заряджали у волонтерів у них був генератор. 

“В мій будинок били ймовірно з градів, бо ми чули як прилітало пачками. Ми були в тамбурі і мені здавалось, що снаряди летять в нашу квартиру, над нашими головами, було дуже страшно”.

А що з-приводу підвалів? Я знаю, що ви перший час спускались, а чому перестали це робити?

– Ми заглядали в наш, але він був переповнений. І нам не хотілося жити з чужими людьми в тісноті. Деякі підвали не пускали новеньких, деякі навпаки впускали всіх, хто попроситься. Нам хотілося мінімального комфорту. Багато хто не спускався в підвали до останнього з-за гігієнічних, так сказати, процедур. 

 

Люди починали спускатися в підвали у більшості, якщо в них згоріли будинки, і вони з іншого району, коли влучало в будинок, коли лупили декілька діб по будинку. В центрі це був страшний час з середини березня, якраз коли ми пішли. Хоча ми думали, що бачили справжній жах, він почався після нас. Люди за останні два тижні березня змарніли до жахливого вигляду, схудли, були з почорнілими очима. Вони приготувати їсти не могли вийти, то ж і в туалет, якщо його не було в підвалі, доводилося ходити в пакети. Настільки були активні бойові дії. Будинки, які були в центрі, це історичні старовинні будівлі, вони були повністю знищені. Люди з підвалів не виходили, бо ті котрі виходили – помирали. У наших знайомих було так, що люди котрі виходили на перекур в під’їзд, – гинули. Не від снайпера, а від прильотів. 

 

Я пам’ятаю ми були біля вогнища, а ми його зробили біля трансформаторної будки, тоді так свистіло і прилітало, що ми навіть не могли перебігти до під’їзду, я тоді вже подумала, що ми помремо. Ми ховались то біля однієї стіни, потім переходили до іншої, не мали поняття і не розуміли, звідки летить. Було дуже страшно. Спочатку люди готували на клумбах подалі від під’їздів, а потім почали готувати ближче до під’їздів і на при кінці вже в самих під’їздах. Готували прямо на поверхах, щоб не виходити на вулицю.

Розкажи, що ви готували з їжі?

– Нам пощастило, у нас були батьки, які годували нас. Ми їли варений бурячок, солоні огірочки, запечену картоплю. У наших батьків був газ і вони мали змогу готувати і на нас. батьки хлопця давали нам мариноване м’ясо. 

 

Але в самому місті, були люди котрі голодували. Нам дійсно, дуже пощастило, що в нас є батьки, котрі нам допомагали з харчами, бо без них нам би було важко. Ми ніколи не робили запасів, у нас продуктів було максимум на три дні. 

 

Ми підтримували контакт з волонтерами, які нас підбадьорювали. У них були новини і у них навіть був телевізор.

По телевізору канали були українські чи «їхні»?

– Звичайно наше, українське.

Як мені казали волонтери, телевізор дивились рідко. Тому що він наганяв депресію. Звичайно усім було приємно, що про Маріуполь говорять, але усі розуміли те, що Маріуполь це розмінна монета в цій війні. Люди депресували. Люди з перших днів повномасштабного вторгнення чекали евакуаційних автобусів. Люди ходили низками до Драмтеатру в надії, що приїдуть автобуси і заберуть їх. Ходили з віддалених районів, з сумками, з дітьми, з тачками і потім повертались назад. 

Був момент, ми йшли до моїх батьків і побачили великі колони з білими стрічками. Ці колони були завжди. Вони усі збирались біля Драмтеатру таким транспортним кільцем. На той час Драмтеатр ще був цілий. У цій колоні йшла жінка, яка казала, що коридорів немає і все відміняється, але мають їздити військові автомобілі і через гучномовець сповіщати про наявність коридору. Ми навіть почали надіятись, бо жінка казала це впевнено. Але ніхто не їздив і нічого не казав.

Люди чекали постійно, сподівались і чекали.

У твій будинок прилетів снаряд в сусідню квартиру. Розкажи про цей випадок.

– Ми з друзями часто сперечалися, чий будинок безпечніше. Я стверджувала, що мій будинок, бо він цегляний і новий. Друзі мене старались переконати, що мій будинок розіб’є авіабомба, бо я живу на 13 поверсі з 14 можливих. Але я стояла на своєму і казала, що у них звичайний панельний будинок, який зруйнує простий снаряд. 

 

Свої снаряди отримали всі. В мій будинок били ймовірно з градів, бо ми чули як прилітало пачками. Ми були в тамбурі і мені здавалось, що снаряди летять в нашу квартиру, над нашими головами, було дуже страшно. І я собі уявляла, що залишиться лише мій тамбур до самого першого поверху і мені якимось чином доведеться спускати. І після цієї ситуації, ми вирішили евакуйовуватись. Друзі поїхали автомобілем, а через тиждень їхню квартиру завалило і вона згоріла. А ми з хлопцем все ще не наважилися виїжджати, бо не розуміли маршруту, і пішли до батьків. 

 

Мама нам порадила виходити пішки, а мама нічого поганого не порадить. Ми з мамою пішли до нашого дядька, щоб дізнатися безпечний маршрут для виходу. Це було 16 березня. Дядько нам сказав маршрут автомобілістів, тоді 15 березня вже був якийсь ніби не офіційний маршрут. Люди йшли по цьому маршруту на свій страх та ризик. І коли наші друзі поїхали автомобілем, я дуже хвилювалась, що вони можуть загинути.

 

Дядько нам сказав, що водії їдуть по такій то вулиці, через такий то проспект, десь там повертають,  і ми так йшли, таким маршрутом. Саме страшне у цього маршруті було те, що треба було йти по місту до моря. Від нашого будинку до моря, це було саме небезпечніше. Були постійні обстріли, авіація, бомбардування.

В Маріуполі все було конкретно, ти виживаєш і рятуєшся від смерті, потім дорога де ти також виживаєш, потім зупинки де тобі всі допомагають, але тригер відбувся зі мною лише тут.

Скільки блок-постів було у Вас дорогою?

– На всьому шляху до Запоріжжя я нарахувала 14 блок-постів. 

Ви пішки пройшли 14 блок-постів?

– Ні, пішки ми пройшли два блок-пости. Ми йшли до Ялти. (селище, яке знаходиться близько 35км., від Маріуполя). До Ялти було два блок-пости і нас підвозили звичайні люди, це ще раз про взаємодопомогу. Ми налаштували, що не будемо просити поміч, але люди самі її пропонували. Три машини запропонували нас підвезти і скоротили нам шлях до 5 годин із запланованих 10-ти.

Ти змінилась за цей період з 20 лютого по 17 березня?

– Мені здається, що ні, але треба у хлопця спитати. (посміхається)

А по твоїм особистим відчуттям?

– Абсолютно ні. Ну я навіть не знаю, як це пояснити. Ми пережили великий досвід, але щоб це вплинуло на мою особистість, що я стала більш тривожнішою чи більш обережнішою, немає такого. Можливо це моя захисна реакція, але наразі я не можу сказати, що ця ситуація змінила мою особистість. Я думаю, це було випробовування на те, щоб бути людиною. Іноді це тріщало по швах. Коли я в своїй голові думала, що можливо потрібно думати лише за себе. Ти фокусуєшся на тому, що потрібно здобути воду чи їжу у щоб це не стало, здобути щось для батьків, щось для своєї комірки. Таке було, але це відбувалось не радикально, без жертв для совісті, що тобі приходилось робити вибір. 

Це мене трохи хвилювало, оці роздуми. Хто я? Яка я людина? А можливо, я якась корисна людина? Але все так виходило, що ми були молодцями. 

Наразі пройшло вже два місяці. Ти можеш сказати, що іноді тебе «накриває» чи ти себе якось по іншому відчуваєш?

– Я можу сказати, що мене накривати стало тільки в мирному житті, коли ми приїхали у Вінницю. Поки ми їхали, це було Запоріжжя, Кривий Ріг, Кропивницький, Умань, це все була дорога і я почувала себе нормально, а коли ми вже зупинились у Вінниці, мене почала накривати невизначеність. В Маріуполі все було конкретно, ти виживаєш і рятуєшся від смерті, потім дорога де ти також виживаєш, потім зупинки де тобі всі допомагають, але тригер відбувся зі мною лише тут. Просто звичайні речі і напевно від цього і більшість не виїздить з Маріуполя. Це не визначеність в роботі, в проживанні. Мені здається, що дорослим важко все відновити або почати заново. Ми люди молоді і нам ніби легше. Ну переїхали в інше місто, але все одно мене тригерило мирне життя.

Як тобі місто?        

– Я обожнюю його. Я просто супер рада, що випадковість нас привела сюди, хоча ми і не збирались. Вінниця мені дуже подобається, особливо люди. Люди доброзичливі, позитивні, світлі. Це не тільки я так кажу, хлопець також. 

 

От ми купуємо в кіоску каву і щось пожартували з продавцем. Ми відходимо від кіоску, а на душі тепло і радісно. І саме місто гарне. Я хотіла б тут залишитись і відчувати себе вінничанкою. 

Ти відчуваєш, що в майбутньому, ти зможеш називати Вінницю своїм домом?

– Так! Впевнена.

Через який час ти поїдеш в Маріуполь? І чи поїдеш взагалі?

– В різний час у мене були різні відповіді. Так, я поїду відроджувати Маріуполь, але тільки український. Але чим більше проходить часу, тим більше я розумію, що не хочу туди повертатись. Тому що, це місто – кладовище і це місто, котре не буде таким, яке було раніше.

Головне фото: pravda.com.ua