З початку повномасштабного вторгнення у Вінниці працює група волонтерів-психологів, які надають психологічну підтримку внутрішньо переміщеним особам, учасникам бойових дій, їх сім’ями, людям в стресі, який пов’язаний з військовими діями. Психологи кажуть, що волонтери – це люди з четвертим типом реакції на стрес – допомагай іншому

Журналісти поговорили з координатором  роботи групи психологів-волонтерів, практичним психологом  вищої категорії Вінницького міського центру соціальних служб, психотерапевтом  УСП, навчаючим терапевтом в освітніх програмах УСП, психотерапевтом  та супервізором  Європейської Асоціації психотерапевтів Людмилою Радіоновою.

Як все починалось?

У перші дні війни у мене виникло питання, чим я можу допомогти, що я можу зробити, як бути у цьому процесі? З цим питанням я підійшла до директорки нашого центру Наталії Добровольської. Так ми вирішили створити волонтерську групу психологів. Інформацію про набір в групу розмістили на офіційному сайті Вінницької міської ради. Відгукнулось дуже багато людей, які до того навіть не були знайомими між собою. Так зібралась група, яка почала працювати з людьми, які приїздили у Вінницю з місць, у яких велись бойові дії. Працювали цілодобово в телефонному режимі,  та зустрічаючи людей на залізничному вокзалі. На той час люди приїжджали до нас тисячами, і вони гостро потребували підтримки та допомоги. Перші дні ми працювали цілодобово, встановивши чергування на вокзалі.

Психологи, котрі відгукнулись, були одразу підготовлені до такої роботи?

Всі наші психологи – це дипломовані психологи, але, звісно, досвіду роботи в таких умовах у більшості  не було.  Тому ми з Петром Вдовкіним  організували навчаючий курс. Це була і перша психологічна допомога, і кризове консультування, і різні методи роботи з травмою.  Ми провели багато семінарів для того, щоб зорієнтувати людей у цих питаннях.

Минув майже рік. Які результати роботи групи психологів-волонтерів?

За цей час наші психологи надали 14 484 консультації  внутрішньо переміщеним особам (ВПО).  З них 3458 – це телефонні консультації.  Інші консультації – наживо. Ми працюємо в гуртожитках, де проживають ВПО, в прозорих офісах та інших місцях.  Пройшло трохи часу з початку війни, і з’явився запит на роботу з пораненими, які лікувались в медичних закладах Вінниці. На кінець року маємо 5307 консультацій в закладах охорони здоров’я.

Скільки на сьогодні працює психологів-волонтерів?

Ми працюємо уже 11 місяців. Для волонтерської роботи – це дуже багато. Адже самі психологи втомлюються, вигорають. Якщо брати усіх психологів, які пройшли через нашу групу, це близько 40 людей. Хтось втомився, хтось переїхав, у нас було багато психологів з Києва, Чернігова, Донецької області, також були психологи, які наразі на фронті захищають нашу країну. В групі зараз також працюють психологи, які самі є ВПО. З їх слів, волонтерська робота допомогла  їм адаптуватись та легше переживати ці події в колі колективу однодумців.  Спочатку, щоб підтримати один одного, ми збирались тричі на тиждень на групи відреагування. Зараз у нас раз на тиждень по понеділкам група відреагування, щоб проговорити якісь моменти в роботі, що відбулися за тиждень, послухати колег, побути в колективі. Також є одна супервізійна група на тиждень. На неї приходять колеги, щоб підвищити свій професійний рівень, щоб більше зрозуміти себе в професії. Ми проговорюємо важкі випадки, і це дуже допомагає в професійному плані. На сьогодні в групі залишилось близько 20 психологів. Є люди, які, втомившись, роблять перерву, а потім повертаються. Волонтерська робота, як залежність – якщо ти в неї застрибнув, з неї важко зістрибнути.

Яку підтримку, крім груп відреагування та супервізій,  отримують психологи-волонтери , щоб мати сили працювати далі?

Наші психологи, які згуртувалися для надання психологічної підтримки населенню України в умовах війни, заснували свою громадську організацію « Асоціація українських психологів і психотерапевтів».  Таким чином з’явилась можливість отримувати допомогу від міжнародних організацій.  Асоціація отримала можливість повезти усіх психологів-волонтерів на тижневий ретріт у Закарпатті, який організувала чеська міжнародна громадська організація «Людина в біді». Вперше за десять місяців ми змогли і фізично відпочити , і була психологічна підтримка. Все було чудово! Величезна вдячність їм  за це ! Коли ти з головою поринаєш в роботу, ти вже не відчуваєш ні втоми, ні напруги, це вже стає звичним станом.

Що таке волонтерство з психологічної точки зору?

Американці кажуть, що це вже доведено науково, що є четвертий тип реакції на стрес, крім трьох загально прийнятих – допомагати іншим. І це не залежить від рівня підготовки чи налаштування людини. Це є невід’ємна частина людської сутності. Коли я допомагаю іншим, я відчуваю себе сильнішим, відчуваю свою потрібність, а в нашому випадку причетність та внесок  в нашу Перемогу!

Психологи з  волонтерської групи поділилися з журналістами своїми історіями про те, що для кожного з них означає волонтерство, а також пригадали найяскравіші історії зі своєї  волонтерської діяльності.

Інна Дементєва:

Для мене волонтерство, це в першу чергу, можливість відчути себе корисною, реалізувати свої вміння і знання там, де це найбільш необхідно в даний момент. По-друге, це спосіб навчитись новому, перебороти свої тривоги та страхи, свою невпевненість і можливо, навіть, меншовартість.

За цей період, я зрозуміла, що ми, люди, всі дуже різні, зі своїми характерами, звичками, очікуваннями, але разом з тим у всіх нас є потреба в підтримці. Потреба відчути, що комусь не все одно, навіть якщо це незнайомець. Інколи 5 хвилин розмови, стакан чаю та щире співчуття може повернути віру та надати сил. Інколи цього замало.

Я відчула на собі, що вдячність – це велика сила, яка може наповнити ресурсом. І такі моменти для мене найбільш цінні.

Я знаю, що кожна моя консультація це маленький, але внесок, в нашу спільну справу. Коли здається, що цього мало, що хтось робить більше, краще, організованіше, я нагадую собі, що, інколи, для того, щоб посіяти зерна необхідно приготувати ґрунт. І ми його готуємо.

Я вдячна всім, хто допомагав і допомагає, коли мені складно. В такі моменти відчувається особливе єднання.

Пам’ятаю одного клієнта, з яким я провела 4 консультації. І коли всі мої пропозиції та техніки як трохи розгрузити накопичений стрес з різних причин були відхилені, я просто сказала: «Ти сильний, я вірю, що ти справишся». По очам можна було прочитати, що це було найцінніше і найкраще, що я зробила за ці 4 зустрічі.

Ніколи не знаєш, що саме необхідно людині, але щирість намірів допомогти працює завжди.

Вікторія Країло:

Волонтерство для мене це – інвестиція свого часу, зусиль та умінь у вирішення проблем людей, будь то ВПО, або ж військових та членів їх сімей. Я вкладаю свої зусилля у майбутнє, яке хочу бачити…

Мій найяскравіший приклад був у перші дні війни, коли я на вокзалі перший раз згуртувала навколо себе декілька родин з дітьми і зробила дитячий перфоманс. До нас потихеньку долучились інші дітки, які були налякані і плакали… і ми таким гуртом гралися, показували свої уміння, а потім перейшли на перон, а в подальшому я їх усіх посадила на потяг, який рухався у напрямку Польського кордону. Їх посмішки на прощання були найціннішим даром і платою за мої уміння і знання. А якщо про військових, то розповідь хлопця, якого вважали вже «овочем», однак його воля і жага до життя і неймовірні зусилля, щоб вижити і відновитись  допомогли йому вийти з глибокої коми, ранам швидко загоїтись і першим спробам поворушити кінчикам пальців на руках і ногах. До повного одужання йому ще далеко, ще багато операцій попереду, однак це вже перший великий крок до зцілення. Психологічне здоров’я для нього було також дуже важливим, тому він завжди чекав на мене з новими запитами і можливостями для їх вирішення.

Володимир Широбоков:

Я це роблю бо дуже страшно, тому я шукаю кому ще страшніше. Крім того, це моя  реакція на стрес – допомагати іншим. Багато жахливих моментів було за цей час. Я працював з родиною –  тато, мама, хлопчик 4 роки, дівчина підліток 15 років і бабця. Вони вечеряли на кухні коли в хату влетів снаряд і вибухнув. Фізично вони лишилися неушкодженими тому, що між ними і місцем вибуху  було три цегляні стіни, але в жахливому психо-емоційному стані. Ще я працював з жінкою і дівчиною підлітком, котрі були в Краматорську на залізничному вокзалі, під час прильоту ракети. Вони випадково сховалися між стінами від вітру щоб попити чай.  Це їх врятувало фізично. Після вибухів, пролежавши хвилин 10 на асфальті вони вирішили бігти з вокалу. Коли ввійшли з тієї  ніші,  де ховалися, то побачили всю площу всіяну понівеченими тілами. Вони дуже  плакали, коли я з ними спілкувався. Ще я працював з татом двох синів, 9 і 6 років. Їх мама загинула на очах дітей в Маріуполі. На той час він з ними не жив. А зараз забрав дітей і намагається їм дати раду. Хоча йому це дуже важко дається. Старший ще його пам’ятає, а от молодший його майже не знає,  і тим більше, мама його дуже налаштувала проти тата.

Тетяна Пилипчук:

Для мене волонтерство рівня донатам для ЗСУ, не просто допомога, а свій фронт роботи, а далі вже своя віддача, потрібність. Інколи не дозую і, звичайно, виснажуюсь. Тут же піднімаю себе словами про наших героїв. Яскравий приклад. Коли УБД після 2-х консультацій попросив консультації разом з дружиною, щоб уже налагоджувати стосунки, бо війна їх змінила. Робота ведеться онлайн.

Сергій Маковей:

Для мене волонтерство – це служіння. І – це дієва опора моєї душі, психіки в цей час. Для мене волонтерство  – частина суті моїх сенсів життя зараз, в ці часи. Часи, коли треба віддавати, щоб бути собою.

Випадок, який запам’ятався – родина із Ірпеня, які евакуйовувались через наше місто в ті самі, перші часи. Момент, коли необхідно було стабілізовувать не одну людину, а сім’ю з 5 чоловік. Розпочав з лідера сім’ї. Це була жінка, далі вже разом із нею підібрали ” ключики” і слово до кожного хто був в сім’ї. Все пройшло вдало

Олександра Маковей:

Для мене волонтерство – це поклик душі! Я відчуваю , що комусь потрібна допомога , а я готова її віддати , для того щоб зберегти цінність життя людини. Чому я волонтер ? Маю відчуття, що ця робота допомагає рухатись до перемоги у війні! Що це мій вклад у перемогу.

Пригадую, як в прихистку вперше познайомилась із сім’ями і дітьми, котрі пережили втрату будинка, залишили тварин в своїх містах , та не могли прийняти нову реальність. Як на вокзалі жінка просиділа три дні, боячись вийти, і коли я побачила її та допомогла вийти , знайти житло, поїсти – ця історія яскрава. Люди які приїздили , і ми їх зустрічали  та допомагали налаштуватись на спокійний лад, стабілізуватись, допомагали їм відчути підтримку прямо на вокзалі. Пам’ятаю, важкий випадок – коли сім’я виїжджала з Бахмута, і по дорозі сталась кома у молодої жінки, а коли приїхали в прихисток залишились дві доньки, бабуся, дідусь які боролись за життя жінки. Я мала допомогти дівчатам, допомогти прожити спочатку переїзд, потім кому мами, потім смерть, потім від’їзд в інше місто. Таких випадків нажаль багато . Вірю в перемогу України ! Дякую за кожен день життя!

Інга Фляжнікова:

Я потрапила в групу волонтерів-психологів випадково. Побачила пост колеги у Фейсбуці про те, що на вокзалі потрібна допомога психологів через півгодини. Якраз прибував евакуаційний потяг зі Сходу, у якому багато людей виходили у Вінниці.  До того психологія для мене була більше хобі, ніж професія, хоча я і дипломований психолог. У той момент допомога іншим для мене самої стали паличкою-виручалочкою. Розгубленість та не розуміння того, як я особисто можу вплинути на ситуацію, змінились рішучістю та розумінням того, що я маю робити.

За весь час було багато різних історій, багато болю та горя. Але найбільше запам’ятався випадок на вокзалі. З потяга одночасно вийшло близько 30 людей. В стресі, розгублені, налякані…Дехто взагалі без паспортів та грошей, в кімнатних тапочках та піжамі  серед зими. А нас лише двоє волонтерів. Я, як психолог,  і дівчина з гуманітарної місії «Проліска», як соціальний працівник. Як допомогти одночасно усім? Доки вона намагалась з’ясувати, де у Вінниці ще є місця для поселення, я намагалась надати людям першу психологічну допомогу. Одна жінка почала розказувати, що вночі помер її чоловік, інша приєдналась зі своєю історією втрати, хтось ще щось поруч говорив  про будинок, що згорів… Раптом хтось почав плакати, до нього приєднались інші. Я плакала разом з ними та роздавала паперові серветки. За кілька хвилин напруга спала, плач припинився. Вже потім, розбираючи цю  історію з колегами психологами, я зрозуміла, що це було найкращим,  що я могла вдіяти в той момент.

Тетяна Куць:

  Волонтерю я фактично з другого тижня війни. Доки старший син вантажив у мішки пісок, ми з меншим сином ходили плести сітки у школу. Коли почався терор «мітками» ми з сином робили обхід нашого безлюдного мікрорайону і шукали «мітки». Чоловіка вдома практично не було. Він прибігав додому, в кращому випадку, раз на день на 15-30 хвилин, щоб помитися і побачити родину і знову біг до служби. Від броніка і автомата на його плечах були великі темні синці, ноги від незвичного навантаження зводили судоми, а тиск підіймався до рекордних відміток. Кілька разів чоловік заводив розмову, що я маю виїхати за кордон разом з меншим сином, бо у разі загрози окупації нашого міста він не зможе нас вивезти. Втім, я категорично відмовлялась. Колишні колеги, подруги з-за кордону запрошували до себе. Я не знала, що буде далі, але вирішила, що з міста підстав їхати немає. Я шукала рації, носила речі і продукти до волонтерських центрів, допомагала переселенцям у вирішенні різноманітних соціальних проблем. Врешті-решт, вирішила, що моя допомога, як практичного психолога, на даний момент найбільш затребувана. Я долучилась до волонтерської групи і почала працювати.

Я проводжу індивідуальні консультації з тими, хто через війну втратив дім, близьких, роботу, друзів, працюю з дітьми і групами дітей ВПО, проводжу групи взаємопідтримки для ВПО.

На консультації приходять дуже різні люди, з абсолютно різними проблемами і різними життєвими історіями. Кожна історія унікальна. Для того, аби отримати позитивний результат на виході, крім стандартних методів роботи, я часто вмикаю своє творче мислення і інтуїцію. Найвища нагорода за мою роботу –  це позитивні зрушення в житті людей, з якими я працюю.

Волонтерство допомогло і мені особисто адаптуватись до умов, в яких ми живемо протягом майже року. В мене немає панічних атак, підвищеної тривожності. Я щодня виконую свою роботу, ще більше ціную спілкування зі своїми рідними, друзями, родинний затишок та вдячна Богу за кожен прожитий день.

Галина Бурковська:

Для мене волонтер – це людина, яка ділиться своєю любов’ю, ресурсом, енергією з іншими людьми, заради спільного блага та покращення життя в цілому.

Це людина, яка розуміє, що вона є частиною цілого світу, і що її внутрішній стан та якість життя залежить від стану людей, які оточують її. З самого початку війни я активно включилася в волонтерську роботу. Здавалося, робота була 24 на 7. Постійні телефонні дзвінки, відвідування гуртожитків, де проживали внутрішньо переміщені особи. Кризове консультування, перша психологічна допомога, групи самодопомоги. Кожного тижня тренінги в молодіжному центрі квадрат для ВПО, волонтерів та громадян міста Вінниці. Робота з дітьми – це про обійми, прийняття, тепло, любов. Для мене волонтерство – це поклик Душі. Це не про гроші. Це місія, яку неможливо не виконувати.  Спочатку військової агресії, волонтерів стало в  нашій країні та за її межами в рази більше. І це неможливо зупинити. Ми підтримуємо один одного і є однією волонтерською сім’єю.

Якщо маєте бажання допомогти психологам-волонтерам коштами на придбання канцтоварів для роботи з дітьми, кошти можна перерахувати на розрахунковий рахунок організації.

АТ “Ощадбанк”
ГО “Асоціація українських психологів і психотерапевтів”
ЄДРПОУ 44775539
Р/Р UA18302076000002600430038642
Призначення: безповоротна благодійна допомога на виконання статутних завдань організації

Інтерв’ю проводилось у рамках проекту Програми Партнерства в галузі мас-медіа в Україні (UMPP) за фінансової підтримки Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX)