«Думав, ну яка може бути робота, особливо для мене, для людини середнього віку, яка втратила всю нерухомість, бізнес і через це мене розпирала депресія. На той час, вже було вирішено, що сім’я поїде далі закордон, бо я все одно розумів, що тут небезпечно, я залишився один, в кімнаті в гуртожитку, з своїми думками та емоціями».
Роман Єринський – рятувальник з Маріуполя. А ще учасник реконструкцій лицарських боїв, куратор проєкту “ЯМаріуполь. Культура”, актор одного з маріупольських театрів та співорганізатор першого велодня у Маріуполі. Як і більшість маріупольців, Роман став вимушеним переселенцем і зараз допомагає іншим реабілітуватися соціально та повернутися до повноцінного життя через культуру.
Роман, чим ви взагалі займались в Маріуполі? Хто ви за освітою? Я знаю, що ви пожежник.
Так, перша і основна моя професія за освітою – пожежник-рятувальник. В Маріуполі я виконував обов’язки начальника відділення газодимозахисної служби. Це напрямок який займається обладнанням для пожежних, які знаходяться в задимлених чи в загазованих зонах. Це моя посада вже після того як я пройшов шлях пожежника-рятувальника, потім командира відділення і став начальником відділення. Працював у 23 частині 3-го державного пожежно-рятувального загону Донецької області.
Повномасштабне вторгнення почалось в мій день народження. О п’ятій ранку мені зателефонували мої колеги з привітаннями та оперативним збором внаслідок аварії. Я спочатку подумав, що це чийсь хитрий жарт, але нажаль ні. До останнього моменту, до 14 березня, я зі своєю командою кожного дня виконували свої обов’язки на скільки це було можливо. З 13 на 14 березня було зруйновано останню нашу пожежну частину, знищений транспорт і у нас вже не було можливості виїжджати на виклики. Залишатись в місті не було можливості, так як не було ніякого безпечного місця.
Зруйнована пожежна частина в Маріуполі. Фото: suspilne.media
В інтерв’ю Суспільному Роман розповідав, що усвідомлення війни до нього прийшло через декілька днів після початку повномасштабного вторгнення. Він з колегами побачили наслідки першого авіаудару, це був великий будинок. Шокували масштаби руйнувань і масштаби загиблих. Роман розповідає, що у той момент маріупольці ще не спускались у підвали. Рятувальники кожного дня бачили, як заходили з моря літаки, як вони скидали бомби. Вони залітали до Маріуполя кожних 20-30 хвилин, відбою тривоги взагалі не було”.
Скільки років ви пропрацювали?
Я працював з 2013 року в пожежній службі, до цього я працював менеджером в автосалоні і мав невеличкий власний бізнес.
Коли ви виїхали з Маріуполя?
14 березня 2022 року я прийняв рішення про виїзд, бо там де ми були з сім’єю було дуже небезпечно, це в двох кілометрах від Азовсталі, район Слободка. Я бачив як воно все ближче і ближче прилітає і розумів, що скоро буде і в нас. Це було важке рішення, бо батьки дружини відмовились виїжджати і я навіть в думках простився з ними, бо там було дуже важко вижити.
О десятій ранку, ми поїхали до драмтеатру, там кожного дня збирались люди але не всі наважувались їхати. Бо як розповідали, не всі добирались до місця призначення. Я розумів, що потрібно використати шанс і спробувати виїхати.
Виходить, ви виїхали в перший чи другий день, коли з’явилась можливість?
На той момент можливості не було, це вже 15 березня нам сказали, що був нібито якийсь коридор. Хоча коридору не було, а просто люди протоптали дорогу об’їзними шляхами, про які знали тільки місцеві маріупольці. Про цю дорогу навіть не знали окупанти, бо вони йшли з Мангуша, а ми об’їхали по під море.
Як Ви добирались? Через Бердянськ?
Так, через Бердянськ, але в саме місто не заїжджали. На драмтеатрі сформувалась колона таких як я і ми вирішили спробувати їхати.
Ви автомобілем їхали?
Так, це єдине, що вціліло у нас, ми ще по дорозі підбирали людей, в мене в машині було 7 чоловік. Приморське, Мангуш, Бердянськ і на роздоріжжі ми повернули правіше і поїхали в сторону Запоріжжя.
Скільки днів ви їхали?
Ми виїхали 14 березня о десятій ранку, а приїхали в Запоріжжя 15 березня о дев’ятій ранку.
Ого, то ви досить швидко приїхали..
Як потім я чув, що розповідали люди, які виїжджали з окупованих територій, то було довше. По дорозі ми нарахували близько 19 блок-постів, але от не зрозуміло, чи вони було “ошарашені” якимось “прильотом” чи просто були недоукомплектовані, бо біля кожного блок-посту нам усім просто махали, щоб ми рухались швидше. Але з цих 19 блок-постів, нас зупиняли на семи блок-постах, але самий суворий був біля Василівки.
Там вже були кадирівці, які прямо вивертали всі сумки. Взяли в мене телефон, але він був розряджений. Один з кадирівців так здивовано, «а почему ти его не зарядил»? Ну а де я мав його зарядити?
Речі ніякі не забирали?
Один «ДеНеРівський» вояка дуже приміряв собі айфон дружини, але вийшов старший і сказав віддати. Нас оминуло і в нас нічого не забирали. Ми проскочили дуже вчасно і не було прям таких серйозних оглядів, роздягань та вилучень речей.
Повернемося до Маріуполя. Зв’язку не було, електрики теж і з газом було проблеми. Як ви тримали зв’язок?
В перший час, коли зовсім не стало електроенергії, у нас в пожежних частинах були генератори і запас палива. Ми приїжджали і заряджали наші гаджети, до нас також приходили цивільні і заряджали свої телефони, ми нікому не відмовляли. А зв’язок у нас був завдяки нашому внутрішньому цифровому зв’язку, а саме радіостанції. Кожен колега мав рацію і ми розуміли ситуацію в місті і на цій чистоті були наші Азовці. Тому в нас складалось розуміння, чи потрібно їхати там де був прильот і доставати з під завалів чи це вже не потрібно або дуже небезпечно.
Де ви ночували? Ви були в частині чи їздили додому?
Я їздив додому, бо вночі не було сенсу бути в частині та і в принципі не було можливості. В нас в підвалі знаходилось близько 300 чоловік цивільних, це діти та жінки, це плач, істерики, не дуже тверезі люди і це звичайно тримало в напрузі. Я не мав ніякого зв’язку з сім’єю і хвилювався як вони там, тому і не було як залишатися.
Ми спочатку жили на 23 мікрорайоні, але це було ближче до сторони Донецька, а я розумів, що підуть вони звідти, тому ми переїхали на Слободку в приватний будинок. Там був невеликий підвал, але спускатись своїй сімї я заборонив, бо якщо буде приліт, то їх завалить і мені буде дуже важко їх дістати.
Чи тримаєте ви зв’язок з якимись своїми знайомими, які залишились в Маріуполі?
Так, там доволі розвинута агентурна мережа і я розумію, що там відбувається. Є такі знайомі, які мають деяку позицію, я їх тримаю на відстані, але тримаю, щоб знати інформацію. Вчора був такий яскравий приклад, мені знайома скидає фото робочого зошита першокласника, який в Маріуполі і там на першій сторінці завдання, розмалюй прапор своєї країни і там намальований триколор, який потрібно розмалювати. Я ще хотів зберегти це фото, але одним махом, що в мене, що в неї була повністю очищена переписка. Я спитав в неї, типу навіщо ти видалила, а вона думала, що то я видалив. Я розумію, що дуже суворо контролюється те, що попадає на цю сторону.
Є такі, котрі правильні з проукраїнською позицією, а є і пристосуванці у яких все ціле і вони не хочуть нікуди їхати.
Я спілкувалась зі своїми знайомими і вони кажуть, що лише відсотків двадцять тих хто лишився в Маріуполі мають проукраїнську позицію. Як Ви думаєте, який там відсоток?
Я не можу стверджувати, але на мою думку зараз там 20-25 відсотків з проукраїнською позицією, але вони бояться щось писати в соцмережах чи щось говорити по телефону, бо СІМ-карти російські і усі прослуховуються.
Чому переїхали у Вінницю?
Напевно тому що, я з 2016 року тут навчався в філіалі Львівського інституту пожежної безпеки та частково працював. Вивчився на свою спеціальність по роботі з ємностями під високим тиском і кожні чотири роки я мав приїжджати для підтвердження своєї компетентності з отриманням сертифікату. Тому Вінниця для мене, друге рідне місто і плюс коли я виїжджав, я чомусь так вирішив, що Вінниця знаходиться в центрі від усіх кордонів і є якийсь буфер, та саме головне є якісь знайомі, до яких можна приїхати.
Ми просто хотіли приїхати, припаркувати машину, зняти номер в готелі, видихнути і відпочити, але ми не очікували такої гостинності. Ми приїхали о першій годині ночі, було світло, зв’язок, гаряча вода…
Ви з Запоріжжя прямо на Вінницю їхали?
В Запоріжжі ми переночували у волонтерів і після закінчення комендантської години рушили в дорогу на Вінницю.
А куди їхали люди які були разом з вами?
Спочатку у нас двоє вийшли на роздоріжжі на Бердянськ, вони цілеспрямовано їхали в Крим, що мене дуже розчарувало і я думав, що міг взяти якихось других адекватних людей. Потім ще в Дніпрі висадили дочку моїх друзів і потім вже своїм складом поїхали на Вінницю.
Де Ви зупинились у Вінниці? Ви винаймали квартиру?
У Вінниці мій знайомий одразу знайшов гуртожиток біля медичного університету, ми приїхали і він спочатку в себе нас прийняв, а наступного дня ми вже поселились в гуртожитку. І тут я знову був здивований, бо я то знаю, що таке гуртожиток. Ну думаю день ну максимум два. Поки буду шукати квартиру. Та гуртожиток виявився дуже чистим та теплим, після ремонту.
Розкажіть як ви потрапили в «ЯМаріуполь»
В Маріуполі, окрім своєї професії у мене був свій театральний колектив. В Маріуполі ми вийшли на дуже хороший рівень, збирали повну філармонію, а це десь 400 чоловік, ми навіть виступали в нашому драмтеатрі і зал був заповнений повністю. Це таке творче захоплення, яке в мене лишилось і я з допомогою свого колективу трохи засвітився в Маріуполі. Тому коли з’явився зв’язок, мені подзвонила наша директор департаменту культури і питає мене що я роблю, ну я відповідаю, що в глибокій депресії. Вона каже, що дає мені два тижні, щоб я приходив в себе і для мене є робота. Думав, ну яка може бути робота, особливо для мене, для людини середнього віку, яка втратила всю нерухомість, бізнес, через це мене, власне, і розпирала депресія.
Фото: фейсбук-сторінка Романа
На той час, вже було вирішено, що сім’я поїде далі закордон, бо я все одно розумів, що тут небезпечно, я залишився один, в кімнаті в гуртожитку, з своїми думками та емоціями.
Так от, щодо роботи, я запитую, що за робота? Директор департаменту мені відповідає, що вони відкривають новий проект під назвою «ЯМаріуполь. Культура». Потім я прийшов в центр, побачив там маріупольців і хороших і не дуже.
Я так розумію, що чиновники з Маріуполя також тут?
Не усі, ну от топові чиновники знаходяться в Києві чи у Львові.
На скільки я розумію то «ЯМаріуполь», який знаходиться у Вінниці відкрився один з перших?
Ні, відкрився спочатку в Дніпрі, в Києві, а потім у Вінниці. Він відкрився як центр для переселенців з Маріуполя, але не був розвинений ні один проект в плані культури, а було просто про “поїсти”. З рештою, уже почали розвивати проекти і потім я увімкнувся в проект культури.
Я зрозумів, що можливо ця зайнятість і витягне мене з цієї депресивної ями, а потім я почав отримувати позитивні відгуки по конкретно моїй роботі, мене це почало надихати і мотивувати. Тут ще не можна виключати велику підтримку вінничан. Як це було у нас в Маріуполі, ти приходиш в департамент культури і кажеш, що хочеш займатись от таким то проектом, а тебе шлють і дають пораду – писати грант і можливо хтось зверне увагу. Тут я просто був у шоці, я приходив на прийом, запинаючись і нервуючись намагався пояснити, мене просто спинили, вгостили чаєм, сказали щоб я все розповів так як мені зручно, вислухали, допомогли, організували. Куди б я потім не звертався чи то заклад культури чи якийсь гурт, все було просто на ура і це по справжньому надихало.
В інтерв’ю Суспільному Роман розповідав, – “Коли я побачив у російських соцмережах фото, одразу впала в око люстра на підлозі, мене це образило. На моє прохання друзі пішли туди, взяли, все що можна і не можна, взяли фрагмент люстри. Сховали ці артефакти в запасне колесо, накачали його і поставили на автомобіль, щоб було менш підозріло, що там щось є. І це колесо їхало до Запоріжжя. Деякі артефакти ми вручили маріупольським акторам, які приїздили до Вінниці. Ми пообіцяли один одному, що повернемось у Маріуполь і повішаємо ці всі “хрусталики” на люстру.
Уламки люстри з Маріупольського драмтеатру. Фото: suspilne.media
Скажіть, я правильно зрозуміла, з вашою допомогою приїжджав Маріупольський драмтеатр зі спектаклем?
Не зовсім прям драмтеатр, у нас в Маріуполі було п’ять аматорських театрів, включаючи наш театр в якому я був актором і ще чотири інших. Із усіх цих п’яти театрів в Україні залишилось тільки частина мого театру і театр «Концепція». У цьому театрі є два професійних актора з Драматичного театру. Так само, всі актори-аматори, а окремо двоє артистів професійні актори з Драма. Таким чином ми їх зібрали в єдине і представили. Усі вони були розкидані по країні, а після зборів вони переїхали до Києва.
https://www.youtube.com/watch?v=4nOvNNZg-lM&t=1299s
Прем’єрний показ вистави на документальних подіях “Обличчя кольору війна” від театру авторської п’єси “Концепція”
Ви не думали з часом переїхати в якесь інше місто?
Я дуже люблю Київ і Львів але на відстані. От просто приїхати на кілька днів, погуляти, подивитись архітектуру. Думав але ні. Для мене Вінниця є оптимальним варіантом.
Друзі з’явились у Вінниці?
З’явились, більша частина з числа ВПО але не можу сказати, що прям друзі, просто знайомі. З вінничан є максимально близький, це нинішній виконувач обов’язків директора Вінницької філармонії. Це чоловік, який доросліше за мене і у нас дуже багато спільних знайомих, про яких ми навіть не підозрювали. Наприклад, коли я у Вінниці вирішив провести Мюзік Класік, це сводний оркестр, привезти маріупольський оркестр і поряд посадити з вінницьким оркестром і щось створити. Тоді ще був живий колишній директор філармонії і він мене вислухав і дуже круто відреагував.
Як зараз вдається поєднувати роботу та захоплення?
Великий плюс, що в мене робота – доба через три, плюс тут мені ніхто і ні одного разу не дорікав за те, що мені потрібен чи відгул чи декілька днів.
Фото: фейсбук-сторінка Романа
Як ви потрапили у вінницьку пожежну частину?
Коли з’явився зв’язок, на мене вийшло моє керівництво і спитало куди я направляюсь. В мене не було бажання з ними спілкуватись, бо вони вчинили з нами, як і наш міський голова. Але потім я подумав і що по статуту мене мали б розподілити, що це не поганий варіант. Я сказав, що у Вінницю і мені відповіли, що куди тобі ближче чи де більше сподобається, пишеш рапорт і тебе туди беруть. Це був великий плюс в плані фінансової подушки, мені не потрібно було бігати і шукати роботу.
Ви досі проживаєте в гуртожитку?
Ні, я вже винаймаю квартиру. Бо гуртожиток це гуртожиток, так, там класно і зручно, але є і інші ВПО (внутрішньо переміщені особи) з якими наші життєві ритми не збігаються. От я не міг розуміти, як можна о дванадцятій ночі піти на кухню і на весь коридор смажити рибу або горланити пісні. Тому потрібно було обирати більш спокійніше варіант житла.
Чи працювали ви з психологом?
З компетентним психологом я не працював, думав що сам впораюсь. Але коли в мене був період такої глибокої депресії, я вже починав розуміти, що починаю займатися дурнею, мене нічого не цікавило. І я наважився звернутися до психолога, прийшов в наш центр і не просто пішов на прийом, а вирішив для початку просто поговорити. Так, мені допомогло.
Коли ви відчули, що з вами щось не те відбувається?
Ви знаєте, це було накопичування подій, а в мене є така риса характеру, яку я дуже в собі не люблю, я починаю себе гризти. Розуміння того, що я не самореалізований, в мене все пропало, переписка з сім’єю, вони не поряд, а потім і розлучення. Особливо останнє мене дуже підкосило.
Коли ви зрозуміли, що почали дихати по «новому»?
Коли я зрозумів, що знаходжусь в потоці подій і кручусь в ньому. Ще на мене вплинув той фідбек який я почав отримувати від маріупольців. Для мене був такого роду емоційний катарсис, коли до мене підійшов маріуполець і сказав, що він 30 років працював на заводі і ні разу не був в театрі, а за рахунок того, що я організував похід в театр, він зрозумів скільки пропустив в житті.
Які проекти плануєте найближчим часом?
Мій проект, за який я дуже хвилююсь, це аматорський театр. Він складається дуже повільно, тому як важко підібрати людей, бо у них сім’ї та діти і організувати час, щоб у всіх виходило і починати репетиції. Проект вважаю цікавим і затребуваним, я поки на нього ще не писав грант але на нього вже є грантодавці з Франції.
Скільки у вас людей в театрі?
На даний момент вісім і після нашого форуму ще чотири людини додалось. Так як я займався в Маріуполі режисерством, багатьом не приємно чути, що буде два склади акторів. Будемо проводити репетицію двома складами і обидва вийдуть на сцену. Який перший і який другий вирішуватиму я, і ще коли ми не почали нічого робити, більшість вже починає ревнувати. Кажуть, -я буду ходити на репетицію, а потім не можу попасти на сцену і так далі. Я кажу, що є такий вислів, якщо спектакль зайшов то молодці актори, якщо провалився, то поганий режисер. Складність ще виникає з тим, що у нас жіночий колектив і один хлопець, йому буває не дуже комфортно. Але я його заспокоюю і кажу що ти тут в «фаворі»
Роман запрошує долучитись до театральної групі усіх охочих. Деталі ТУТ
Сценарії Ви пишете самі?
Як показала практика з Маріуполя, краще взяти вже готову п’єсу, але паралельно нам допомагає наш київський драматург, на мою зіставлену історію створити п’єсу. Розписати і по таймінгу і по сюжету, щоб все це співпадало. Велика йому подяка за те що все це він робить нам безкоштовно. Ми з ним знайомі по нашій першій маріупольській п’єсі, він нам її подарував. Це «Контрабас розбушувався».
Ви плануєте виступати тільки у Вінниці чи будуть гастролі?
Ну це було б круто, якби були б якісь гастролі. Але на гастролі нам потрібно шукати кошти і спонсорів. Щоб привезти маріупольський театр у Вінницю, я написав лист з проханням допомогти на БФ Ріната Ахметова і до мене зразу відкликнулись і дуже прям так масштабно.
Зазвичай де проходять ваші спектаклі, в Філармонії чи в театрі Садовського? І де у вас проходять репетиції?
Репетиції ми проводили поки лише чотири рази і відбувалось це в Квадраті. Це не можна назвати повноцінною репетицією, бо підготовка спектаклю починається з “начитки”. Сідають всі актори і читають п’єсу по ролям. В такому живому спілкуванні я дивлюсь і розумію, хто і на що здатний. Самої репетиції на ногах і на сцені у нас ще не було, але ні колишній директор театру і не теперішній нам ні в чому не відмовляють, навіть йдуть нам на зустріч.
Хочу повернутися до питання ментального здоров’я, дуже багато людей не усвідомлює про те що у них є ПТСР, тривожність, або інші психологічні травми. Щоб ви порадили іншим, хто побував в подібних ситуаціях як у вас? З чого почати і як вибиратися з цієї ями?
У нас не популяризована культура відвідування психолога. На жаль. Стан від психологічної травми наступає тоді, коли ти цього не чекаєш і ти сам цього не розумієш. В мене були ці емоційні гойдалки, я прокидаюсь зранку і розумію, що потрібно рухатись, викидати з голови сміття і щось робити, але через дві години вже ти хочеш прям таки когось роздерти і розхитує буває з крайнощів в крайнощі. Але і це все опрацьовується..
Можу порадити не залишатися на одинці і не замикатися в собі. Нехай це буде спільнота подруг чи колег, по своєму стану я зрозумів, що чим більше я ходжу по місту без мети і цілей, тим далі я заганяю себе в все погано. Не боятися звернутися до психолога. Прийти і не обов’язково казати, що тобі потрібна допомога, а просто що ти хочеш поговорити з психологом. А якщо це справжній спеціаліст то він і так зрозуміє чим вам допомогти і як поговорити. Не бійтесь і не соромтесь.
Коли наступить перемога і звільнять Маріуполь, ви поїдете туди?
Напевно ні, на даний час в мене нічого не залишилось, що б мене тримало чи манило в Маріуполь. Це хіба що наш гарнізон будуть повертати назад, то тоді я поїду і то заради того, щоб виконати типу обряд чи закрити гештальт, таким видуманим ключем закрити такі ж двері і продовжити жити далі.
Я так розумію, що ваше житло втрачене?
Житло яке у власності дружини, сама квартира ціла але знаходиться в напівзруйнованому будинку. Особисто моє житло, житло моїх батьків так це все повністю знищено. Тому я і кажу, що мене нічого не тримає. У мене була спецтехніка, на якій я мріяв їздити після того як вийду на пенсію, але потім побачив її на імпровізованому кладовищі автомобілів і зрозумів, що більше не хочу нічого цього бачити.
росія вкрала вашу мрію?
Та вона все в мене вкрала, якщо так розібратися, то це минуле, теперішнє і трішки майбутнього. Але я перебудував майбутнє і підлаштував під себе.
Проект реалізується за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
