«Вчителі знаходили інтернет, і через інтернет проводили уроки. Були такі випадки, коли до нас в під’їзд вибивають двері, моя молодша донька Ксюша на уроці, кричить в камеру, що до нас гості, ми вимикаємо усе, чистимо телефони, ноутбук і все це ховаємо. Ми навчилася за десять секунд виходити з усіх соцмереж і ховати телефони у відрах для сміття. Ховали у відрах, бо розуміли, що туди менш за все полізуть.»
Ірина Ханікова, багатодітна мама з Херсону, а ще голова громадської організації «Сонячні діти Херсонщини». Ірина реалізувала низку проектів для дітей з особливими освітніми потребами та була рушієм розвитку інклюзивної освіти в Херсону. З 24 лютого 2022 року її життя, як і інших – дуже змінилось. Вона згадує, яким був початок повномасштабного вторгнення у Херсоні, про день бабака та життя в окупації.
Ірино, розкажіть про період у Херсоні з 24 лютого до моменту, як ви виїхали?
Ми виїхали з міста на прикінці квітня. Я з самого міста Херсону, тому встигла побути не лише в окупації, а й брала активну участь в проукраїнських мітингах. Також росіяни приходили до нас додому. Приходили двічі, на третій раз ми вже вирішили, що треба. виїжджати, тому що ми займались громадською діяльністю. На той момент вже почали забирати керівників приватних підприємств, якою я теж являюсь, і вже так якось зірки складалися, що треба було виїжджати.
Пам’ятаєте 24 лютого?
Ми прокинулись вранці, це була п’ята ранку, почули якісь незрозумілі вибухи. Тут пролунав дзвінок від подруги. Це було так одночасно, ми прокидаємось, вона дзвонить і говорить, – Іринка, почалась війна. Я запитую, яка війна, ти що з глузду з’їхала? Вона каже, – невже не чуєш, як стріляють? Збирайте речі, тривожну валізу. А вдома у нас не було жодного тривожного рюкзака, валізи, нічого. Ми просто прокинулись, я відразу ж подзвонила до своїх дітей, бо в мене їх п’ятеро і вони в місті, але вони мешкали окремо від нас, лише маленькі зі мною, 11 і 12 рочків. У кожного є робота, в однієї доньки є вже дитина. Діти кажуть, – мама, ми все знаємо, але без паніки, давай просто поки що будемо чекати. Ми домовилися, що вони збирають документи, кошти, заспокоїли один одного.
Потім я почала обдзвонювати усіх своїх всіх членів організації, питати, як вони. У нас велика організація, понад 50 сімей, це моя друга родина.
Перший день був такий ступор, чесно, це просто був ступор, тому що ми не розуміли, що нам потрібно робити. Зідзвонювались з усіма і кожен у кожного питав, ти як, ти де? Потрібно було почути, що всі живі всі знають, і усі знають, що почалась війна. Це було найголовніше, якось донести цю інформацію. Сирен в місті не було спочатку, потім була окупація. Взагалі нічого не було. В нас на районі так точно сирени не працювали.. Це такий більш менш спальний район, дуже зручний, дуже затишний і дуже красивий, але дуже близько до Антонівського мосту. Тому ми відчували це все дуже швидко. На другий день повномасштабного вторгнення ми вирішили вийти з дому на вулицю. Магазини вже були порожніми, аптеки теж. Ті, хто швидше зреагував на ситуацію, в перший же день пішли і скупили все, що можна. Ми вийшли на другий день, побачили, що в магазинах залишались чіпси, шоколадки і тому подібне.
Почали вже зв’язуватися з нашою лікарнею вже були перші поранені, ми всім будинком вирішили, що треба збирати речі для них. Ми з нашою організацією ГО «Сонячні діти Херсонщини» завжди щороку, 21 березня доєднуємось до всесвітньої акції «Lots of socks» і в нас були ці різнокольорові шкарпетки, які ми отримали з фабрики.
«Lots of socks» це міжнародна акція, яка проводиться в день людини з синдромом Дауна. Ми завжди в цей день беремо там дуже активну участь. Проводимо різні масові заходи, і нас дуже багато шкіл, садочків, підприємств Херсону закуповують ці носочки, в них виходять, і це дуже круто. Це така підтримка. Я завжди кажу, що в людини з синдромом Дауна є все те, що є і в нас з вами. Але коли ви одягнете різнокольорові шкарпетки, ви будете бачити, що на нас всі дивляться, хоча у вас нічого не змінилося. Ті ж самі руки, ці ж самі очі це, але ця зайва хромосома, яка з’явилась у вас, вона буде привертати до вас увагу. Не всім це подобається, але маємо те, що маємо і ми з цими дітками живемо, і ми їх розвиваємо.
Тому в мене були такі великі пакунки зі шкарпетками, я їх передала до лікарні, бо хлопці приїжджали, їх не було в що переодягати. До того ж ми проводили всеукраїнський сімейний квест-фестиваль, ми готувалися і в нас були футболки з нашого фестивалю, передали їх теж туди.
Якось я варила бульйон курячий, і тут до мене дзвонять, кажуть лікарям в лікарні немає чого їсти, вони не відходять від пацієнтів, але вони голодні, і голодні хлопці, які там лежали. Починаємо по бутлях переливати цей бульйон, варити знову нові порції. Все, що було, витягали з холодильника, все що було – варили, відвозили, дійсно якось всі дуже швидко включилися в цю роботу. Так ми об’єдналися, у нас будинок був дуже дружний. Це багатоповерхівка, і якось так дуже швидко в чаті пішли повідомлення, що ті збирають пляшки для коктейлів Молотова, ці варять їжу, збирають речі, ці в бігли в аптеку, збирали все, що є по ліках.
Тому в перших два-три дні я була постійно зайнята. Тут якось навіть і родина трошки відійшла на інший план, мені постійно потрібно було щось робити, кудись включитися. Мені здається, що поки я оце робила, я приводила в порядок свої думки. Потім я вже зрозуміла, що потрібно робити. А там вже настало перше березня. Настала окупація.
Як відбувались події далі?
Знаєте, там був день бабака. Кожен день він починався однаково, і проходив однаково. Ми прокидались, готували сніданок, йшли по продукти, стояли в чергах величезних. Іноді щось вдавалось купити, ми повертались додому, готували обід, сиділи в цих новинах, вечеряли. І знову ж таки, перших пару днів, це був такий ступор. Ми намагалися кожен знайти хоч якісь радощі. Тоді це якось воно відчувалось, що це якось було дуже довго, пролонговано. А зараз я вже аналізую, що пройшло напевно днів п’ять, шість. Ми постійно спілкувалися в чатах, переписувалися, ми знали, що один в одного все добре.
Але у всіх був настрій ніякий, і тоді ми стали розуміти, що треба щось робити. Бо діти наші не розуміють, що відбувається, батьки нікуди їх не пускають. Ми намагалися не давати їм читати новини, але все одно вони ж самостійні, вони ж спілкуються з друзями, вони розуміли, що відбувається щось страшне.
Яка ситуація була зі зв’язком?
Спочатку був зв’язок. І достатньо довго він був, потім трошки було гірше. Ми мали змогу спілкуватись. Інтернет був, був телефонний зв’язок. Вже потім, коли росіяни вже зайшли, то зв’язок почав потихеньку зникати. Потім, в один день зв’язок зник, інтернет зник повністю, не було нічого. Це був такий вакуум і декілька днів не було нічого. Це було найстрашніше, тому що ти не розумієш, що відбувається навколо, ти не знаєш, що з твоїми рідними. Немає нічого, ні телебачення, ні телефону, ні інтернету взагалі вакуум. Потім потрохи зв’язок з’являвся.
А що було з телебаченням? Воно було вимкнене зовсім, чи вони ввімкнули своє?
Чесно кажучи я не знаю, тому що ми просто вимкнули телебачення. Якось ми взагалі не дуже користувались телебаченням в мирному житті, не вистачало на це часу. Перші дні був телевізор і там був марафон, а потім коли зник зв’язок, ми вимкнули телевізор, і просто більше його не включали, тому я не знаю, чи було там телебачення, чи ні, в мене була інша задача. Ми розуміли, що нам треба якось нас всіх організовувати, щось треба робити. І тому ми почали працювати з нашими дітьми, в тому ракурсі, щоб відновити дистанційне навчання. Ми відновили наше заняття в інклюзивній театральний студії для того, щоб діти спілкувалися, щоб дітям було трошки легше. Ми так і ввійшли в розклад. Я завжди намагаюся жити за розкладом, тому що як для мене, це дуже спрощує життя, просто неймовірно, тому що ти знаєш що і коли має відбутися.
Яка ситуація була з навчанням під час російської окупації?
Було дистанційне навчання. Вчителі знаходили інтернет, і через інтернет проводили уроки. Були такі випадки, коли до нас в під’їзд вибивають двері, моя молодша донька Ксюша на уроці, кричить в камеру, що до нас гості, ми вимикаємо усе, чистимо телефони, ноутбук і все це ховаємо. Ми навчилася за десять секунд виходити з усіх соцмереж і ховати телефони у відрах для сміття. Ховали у відрах, бо розуміли, що туди менш за все полізуть.
Забирали якісь речі?
У нас ні. Вони ходили, перевіряли за списком людей і запитували де певні люди. Перший раз, коли вони приходили, в них були застарілі списки, ці люди, яких вони шукали, вже давно не жили в нашому будинку, але вони колись дуже давно тут мешкали. Перший раз це було так, досить ввічливо. Казали, що вони шукають таку то особи, запитували, що ми про нього знаємо і все. Спочатку шукали тих, хто мав відношення до війська, потім до поліції, потім вже були журналісти, підприємці, громадські діячі. Приходили двічі. Другий раз вони подзвонили прямо в квартиру, сплутали в квартиру. Але знову ж таки, це було досить спокійно.
Потім пішла хвиля по розшуку підприємців, нам сказали, що з трьох директорів двох забрали, шукають третього. і вони. Ця сім’я вмить просто виїхала. ну і тут мої друзі кажуть, давайте якось виїжджати.
Як ви думаєте, чому шукали підприємців?
Тому що вони готували референдум. І підприємці, директори мали забезпечити явку людей. Це мало звучати так, – або я тебе звільняю або ти йдеш на на референдум. Вони шукали усі важелі, як можна на людей впливати. Підприємці, це був один з цих важелів.
Чим ви займались до повномасштабного вторгнення?
Працювала. Я мама, і громадський діяч. Моє підприємство залишилось Херсоні. Дуже довгий час його не можна було закрити, бо всі документи залишились там. Бухгалтер моя знаходиться закордоном, та й поки це все неможливо приїхати туди і щось зробити, тому воно все зависло. Поки законодавство дозволяє якось триматися на цьому, то ми тримаємося. Це по перше. А по друге, шукати зараз собі якусь роботу це неможливо, тому що офіційно мене ніхто не візьме, бо я ж працевлаштована на тому підприємстві. А для того, щоб стати на облік в центр зайнятості, я маю звільнитися як директор, а я не можу цього всього зробити. Знову ж таки, за віком у Вінниці не знайдеш хорошу роботу. До того ж, я дуже багато часу приділяю громадській діяльності я не можу знаходитись з восьмої до п’ятої на робочому місці. В мене тут ще дуже багато людей, які потребують моєї уваги.
Для мене було головне завдання, коли я сама виїхала з сім’єю з Херсону зробити так, щоб всі члени нашої організації були в безпеці. Для мене діти і громадська організація були в пріоритеті.
Як ви виходили на мітинги? Як дізнавались про них?
На мітинги я ходила тому що для мене було важливим висловлювати свою громадську думку. Дізнавались через людей, через друзів, передавали один одному. Інтернет – велика сила.
Тоді дуже допомогли месенджери, в яких все можна було все відразу чистити. Знаєте, дійсно ти сидиш і все це бачиш, ці машини сіре, ці танки, ці люди… Ти стоїш в черзі, під’їжджає автозак, виходять всі ці люди з автоматами і просто націлюють автомати на людей і стоять. Черга стоїть завмерши і вони просто стоять… І так 15- 20 хвилин такого психологічного тиску, потім вони розвертаються і їдуть, а ми ще стоїмо хвилин десять, бо в нас ще ступор і аж холод всередині, настільки був психологічний тиск на людей. Тому ми намагалися бути за розкладом жити, щоб наші діти цього не відчували, щоб їм було трохи легше, щоб вони були чимось зайняті.
Вони на уроках, потім у них інклюзивна театральна студія, ми з ними дихаємо танцюємо, малюємо. Вечері завжди обов’язково дивились якийсь фільм.
На мітинги ходила сама, або зі старшими. Дітей не брали жодного разу, хоч звичайно Ксюша просилася дуже. Тому що ці всі кадри, які бачив весь світ, коли автомобіль ми завертали своїми руками, це були ми. Це, дійсно, це не вигадано. Ці пісні ми співали, тому що вони свої. Це було і це мало бути. Прапор, який несли по всьому Херсону.
Як переживали окупацію молодші діти?
Важко. Ще одним таким поштовхом виїхати для мене стала моя молодша донька Ксюша, тому що в неї почались панічні атаки. Я більш-менш справлялась з цим, але декілька разів було таке, що донька вже не витримувала, Я зрозуміла, що або я буду її здоров’я дуже, дуже складно відновлювати або все ж таки ми будемо зараз щось робити.
Молодшому Артему було трошки легше напевно, тому що він взагалі живе в своєму світі, для нього наше оточення, воно все ж таки інакше, а ніж ми собі уявляємо. Це може бути наївним, але він така щаслива дитина, який випромінює це щастя, і він не бачить, те що ми бачимо. Що це погано, а це добре. Він бачить, умовно, що всі рожеві і всі світлі. Син дуже чітко відчуває погану людину, але він відсторонюється від неї, просто її прибирає зі свого життя, і він з нею не спілкується. В цьому потрібно в Артема вчитися, тому в нього якось так його оточують добрі люди і напевно через це для нього світ більш добріший, ніж для нас.
Ну так мені здається, коли я на нього дивлюся. Я просто дуже багато спілкуюсь з дітьми з різними, і я бачу, що дійсно, наші діти з синдромом Дауна наскільки різні. Це знову ж такий стереотип, що вони всі однакові. Однак вони настільки розрізняються між собою. Знаєте, що мені подобається? Вони чисті. От, якщо він злиться, він злиться від душі і ти розумієш, що ти дійсно зараз щось таке зробив, що він злиться на те ну на тебе або на когось за діло, що от його достали. Якщо він сміється, то він сміється від душі. Якщо він обіймає, то він обіймає і всім своїм єством, а не просто, як прийнято обійнятись чи привітатись, без емоцій.
Він коли ввійшов у наше життя, він його повністю змінив. Знаєте, це так круто. Це таке величезне досягнення. Для того, щоб він зміг поповзти, ми з його татом ставали на четвереньки. Я брала ніжки, він брав ручки, і ми разом вчили його повзтиКоли ми його відпустили і він поповз, для нас це таке було щастя. А потім стоп. До цього всі четверо дітей, вони ж самі навчились повзати. А тут потрібно було стільки зусиль прикласти. Я стала розуміти, що немає таких дрібниць, що з кожним днем виростає в щось таке глобальне, в перемогу. Це велике щастя. І що для мене може бути дуже легко, для нього це може бути настільки важко. Йому все ж таки потрібно допомогти зробити цей крок.
У вас дуже гарна українська мова
Я почала розмовляти суто українською, лише, коли почалася війна. Я завжди намагалась спілкуватись українською з журналістами тому що раніше досить часто була на телебаченні, на радіо. Але для мене це було дуже важко. Це було так повільно, я кожне слово обдумувала, щоб воно було правильне. А в побуті ми усі спілкувались російською. Але, коли почалось повномасштабне вторгнення, ми досить швидко і органічно перейшли на українську мову.
Взагалі, я сама родом з єкатеренбурга, там народилась, а переїхала в Україну, коли мені було 20 років, і я вийшла заміж за українця, за херсонця. Але для мене Україна стала батьківщиною, і знаєте, що мене здивувало, коли я вперше приїхала в Україну? Чому українці не люблять свою державу? Чому херсонці не люблять Херсон? Я дивувалась, чому таке відношення до мови, до культури? Для мене все це стало таким теплим, таким рідним. Я працювала довгий час в дитячому садочку, і спілкувалась з батьками українською. А коли перейшла працювати в приватний сектор, дуже дивувалась, чому всі навколо розмовляють російською, а я, як біла ворона, спілкуюсь українською. І я знову, поступово почала говорити російською.
І ось, коли зараз почалась ця повномасштабна війна, знаєте, це як забирають моє, рідне. Мене розривало з середини, що цей прапор, мій рідний жовто-блакитний прапор, його рвали. Для стало питання особисте,. Як це, я не можу розмовляти своєю рідною мовою? Я можу, я хочу свою мовою говорити, а не мовою «асвабадітєлєй», які прийшли до нас.
Моя молодша донька з перших днів війни сказала – мама, ми розмовляємо українською, бо це наша мова. Я кажу, ми і так розмовляємо українською, вона каже, – ні, ми і дома нею розмовляємо. Я з нею абсолютно погоджуюсь, ми маємо бути українцями скрізь, і вдома і на вулиці.
Вона мене часто запитує, – а якщо так трапиться, що ми не повернемось до Херсону? Я знайду тут у Вінниці друзів, це буде зрадою по відношенню до Херсону? Це дитина, якій 12 років. І ця тема її не відпускає. Вона часто над цим задумується. Вона намагається і тут знайти собі місце, і Херсон її не відпускає. Вона дуже хоче повернутись. Хоча я її потрошечки готую, що може бути всяке, що може так трапитись, що ми не зможемо повернутись додому, тому що я не знаю, коли це все закінчиться.
Продовження історії Ірини читайте тут
Усі фото: фейсбук-сторінка Ірини
Проект реалізується за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
