«…Ми ніде не спинялись, окрім заторів, усі були в стресовому стані і ніхто не хотів ні до туалету, ні поїсти. Заїжджали на заправку і просили палива. Заправляли нас за готівку, дякувати Богу, що було трохи готівки. Навіть на якомусь блок-посту нам хлопці дали яблука і діти дуже були раді цим гостинцям…»
Олена Вертосенко до повносмасштабного вторгнення працювала викладачкою в одному з харківських коледжів. Олена розповідає, я мама чотирьох дітей перетворилась в маму для 70 студентів, як адаптовувалась з дітьми в новому місці та як стала займатись громадською діяльністю у Вінниці.
Ви пам’ятаєте 24 лютого? Як у вас почався цей день?
Мені здається що усі пам’ятають цей день.
Я погодувала свою наймолодшу дитину і вклала її спати. Зрозуміла що можна нарешті відпочивати і от тільки лягла, почула якісь не зрозумілі звуки, котрі мені не були знайомими. Встала з ліжка, підійшла до вікна, відсунула штору і побачила в далечі великий вогняний купол, який вибухав і горів. Я розбудила чоловіка і сказала, щоб вставав, бо відбувається щось дуже незрозуміле. Чоловік мені відповів, що я певно втомилась тому як довго вкладала дитину і щоб я йшла спати. Але я не могла знайти собі місця і коли я бачила як там вибухає, я таки стягла чоловіка з ліжка і сказала щоб дивився у вікно, де щось вибухало і горіло. Він подивився, а потім сказав: «Почалося»
Потім я зателефонувала своїй подрузі, в якої чоловік військовий і спитала, що нам робити. Вона відповіла, збирати тривожну валізу. От так у нас починалося 24 лютого.
О пів на п’яту ранку я почала збирати сумку з документами і найважливішими речами, а близько шостої ранку будила дітей, казала щоб збирались і брали з собою речі, але я не змогла сказати їм, що почалась війна.
Не сказали, тому що боялись реакції?
А ми не знали як сказати. Коли знову почало вибухати і було це вже голосніше, діти вже це чули, то тоді вже настав той момент коли тебе схопили і ти мав сказати правду. І тоді ми сказали, що почалась війна, на нас напали.
Який у вас був район міста?
Павлове поле, це центр міста. У нас там через річку знаходиться танковий завод, а поряд з нами був військовий університет.
Сирени оповіщення працювали?
Ні, сирени не гуділи, а усі сповіщення ми читали з телеграм-каналів. Чоловік розумів, коли воно вибухало від нас, рахував скільки часу у нас є спуститися з дев’ятого поверху, щоб заховатися. Але ніяких інформаційних повідомлень і оповіщень не було.
Ви ховались в підвалі?
Моя родина мешкала у гуртожитку від навчального закладу, окрім моїх дітей в мене з 24 лютого додались ще діти-студенти, які не змогли виїхати. Так і ми спускались у підвал, який, на жаль, не був підготовлений до цього всього, але дякую студентам, котрі там прибрали і трохи облаштували сам підвал. А з 25 лютого, діти вже не підіймалися на дев’ятий поверх.
Тобто вони постійно були в підвалі, а ви підіймались?
Я підіймалась, щоб взяти їжі з холодильника і розігріти в мікрохвильовці, щоб вмитися чи навіть на швидкоруч помитись, але здебільшого це були швидкі набіги. Бо тоді вже було дуже гучно, почали літати літаки і було страшно.
Коли ви виїхали з Харкова?
Моя совість та моє материнське серце не дозволило нам виїхати одразу, бо діти-студенти були в гуртожитку. І деякі батьки дітей телефонували мені особисто і прохали, щоб я їх не залишала, врятувала, по змозі забрала до себе. Батьки вже не могли приїхати бо це Луганська, Донецька області, вони були вже в окупації і діти не могли до них поїхати. У дітей не виходило виїхати евакуаційними потягами, вони за кошти купляли квитки.
Я вже точно не пам’ятаю, але першого березня розбомбили Харківську ОВА, а біля нас літак скинув бомбу чи то з другого на третього березня чи на день пізніше. Це був вечір, близько о півночі був авіаналіт на військовий університет, але там не було військових, там були цивільні, сім’ї. Літак кидав бомби, земля ходила хвилями від вибухів. Десь в ті дні студенти змогли купити квитки на потяг.
Скільки з вами було студентів?
70 студентів і всі були як одне ціле, працювали, вели господарство.
А хтось з викладачів був з ними?
Ну я ж викладач, я мешкала у гуртожитку від роботи і це були наші діти, не дивлячись на те, що деякі студенти з інших вишів були, але їх заселяли в наш гуртожиток.
І після цього авіанальоту, студенти мені почали казати, щоб я збиралась і виїжджала бо треба рятувати моїх дітей. Мої діти були дуже налякані, найменшій виповнився рік і вона ще до року почала ходити, але після 24 лютого перестала.
І тоді вже чоловік перевірив чи у всіх студентів є квитки на потяг і ми вирішили, що нам потрібно виїжджати.
Як ви виїжджали?
Саме цікаве, що наша автівка була законсервована в гаражі, ну вона наче не працювала. Але в той день вона завелась. О пів на шосту ранку чоловік пішов в гараж, а він знаходився на певній відстані і там вже також бомбили. І через деякий час він приїхав, я була здивована, але ми завантажили дітей, речі, отримали настанови від чоловіка як себе поводити і просто поїхали. Потім наші родичі запропонували нам змінити автівку, у нас були жигулі, а ми пересіли на більший автомобіль і поїхали з міста.
Ви їхали саме у Вінницю?
Ми їхали у Вінницьку область, там у нас живе кум. Він коли побачив, що почали бомбити Харків, він нам запропонував їхати до нього. Ми їхали до нього, хоча навіть не знали цю місцину. Дякувати хлопцям та поліцейським на блок-постах, котрі дали нам зелений коридор і сповіщали по рації, що автомобіль з дітьми та немовлям. Ми майже не спинялись і як потім зрозуміли, що дуже швидко приїхали в пункт призначення.
За скільки часу ви доїхали?
За десять годин. Ми ніде не спинялись, окрім заторів, усі були в стресовому стані і ніхто не хотів ні до туалету, ні поїсти. Заїжджали на заправку і просили палива. Заправляли нас за готівку, дякувати Богу, що було трохи готівки. Навіть на якомусь блок-посту нам хлопці дали яблука і діти дуже були раді цим гостинцям.
Ми приїхали у Вінницьку область і з березня по червень місяць ми жили у наших друзів. Його дружина з дітьми виїхала в західну Україну і було місце де нам залишатися. Діти вчились, ми працювали і допомагали по господарству. На початку червня у Вінниці було прощання з льотчиком і в небі була авіація і пілот виконував маневри. В цей час ми з дітьми були на вулиці, коли цей літак на наднизькій висоті пройшов біля нас і це дуже злякало дітей, а в мене був серйозний тригер після бомбардування Харкова. Діти поховались, я тільки через 20 хвилин їх познаходила.
В червні вже повернулась дружина з дітьми нашого друга і ми розуміли, що потрібно щось вирішувати. З 27 червня ми вже були у Вінниці.
Ви винаймали житло чи приїхали за прихистком?
За прихисток я навіть нічого не знала бо не було ніякої інформації і ми просто винаймали житло. Це було складно, бо четверо дітей, а куди не подзвони з дітьми не хочуть, з тваринами не хочуть, ой дуже багато дітей, а ще ріелтори лупили ціни.
Ріелтори нас водили по таким квартирам, в яких було все в плісняві і вогкості, ціни були божевільні. Але ми знайшли квартиру, так це не лакшері апартаменти, але затишно. І так ми тут і живемо з червня 2022.
Ви за цей період їздили в Харків?
Один раз їздила, так як я працюю в освітній сфері то потрібно вручну заповнювати навчальний журнал.
І це вас гнали заповнювати журнали?
Є певний тиск, або ти знаходиш тих людей хто може це заповнити, але як знайти ту людину яка буде заповнювати навчальний журнал коли Харків під постійним обстрілом.
А якби ви були за кордоном, то що тоді?
Все вирішується за гроші, бо навчальний заклад не хоче працювати онлайн. Це було сумно, але я не могла наражати на небезпеку своїх подруг у яких також є діти, ну от я зібралась і сама поїхала до Харкова. Я приїхала, заповнила всю необхідну документацію, але я там не змогла бути, дуже важко та страшно. Те місце, де ми жили, це було студентське містечко, а зараз це місце, де люди заливають своє горе і страх алкогольними напоями.
Енергетика змінилась, студентів немає вони усі повиїжджали, а там зараз живуть люди котрі евакуювались з Донеччини, Луганська, Харківської області. Їм же також десь треба жити.
Поки я там була, то у гуртожитку було тільки світло, але світ не без добрих людей. Я ходила в сусідній гуртожиток, де була вода.
А от якби не було дітей, ви б сама повернулась додому?
Так, ми про це навіть з чоловіком говорили, що якби були самі, то переїхали б до Харкова. Бо на своєму ліжку спати краще, а ми і не встигли цього зробити, бо тільки поставили нове ліжко і от…
Але я живу і все роблю заради дітей, якби мені було б не складно і не важко, але це заради діток.
Я рухаюсь задля того, щоб Україна була тою, за яку хлопці та дівчата віддають життя. Щоб вона була без корупції і щоб закони діяли для всіх, а не вибірково. Закони пишуться для людей, людьми і їх потрібно дотримуватись. Це дуже важливо.
Бо казати, що ти бігала під авіабомбардуванням коли наліт був, а тебе насправді і близько не було. Хтось там бігав і рятував тих дітей або звичайний викладач приїжджав з Північної Салтівки і привозив закрутки, бо вони просто в нього були. А ще є такі які кажуть, що ми відповідаємо тільки за студентів коледжу, а всі інші як хочуть так нехай і викручуються, ну це діти, так вони дорослі але ж діти.
Ви викладач, що ви викладаєте?
Швейні дисципліни, а додатково працювала в цехах з пошиву і на замовлення шила. Практичні навички є, але виконувати банальну роботу швачки це не цікаво. А от отримувати нову інформацію і доносити її до людей, це щось нове та цікаве. Мені подобається спілкуватися. І це здебільшого хобі, бо заробітна плата не покриває навіть базових потреб. Це хобі яке тобі надає крила і тебе підтримує. І навіть коли в мене колеги питають, що я йду в суботу в свій вихідний зі студентами на виробництво? Ну так, бо мені цікаво, в мене є інтерес до того виробництва, ну в суботу є час, значить підемо в суботу.
Ви зараз досі працюєте онлайн?
Так. Законом дозволяється, студенти пороз’їжджалися по Україні, дехто виїхав закордон. Я не можу собі дозволити призначити пару і фізично проводити її в Харкові бо це є небезпечно.
Коледж релокувався кудись?
Ні, він так і залишився у Харкові.
Чим вас не приємно вразила Вінниця?
Вона маленька в порівнянні з Харковом.
Ми ніколи не були у Вінниці і коли приїхали, вирішили познайомитись з містом. І першим ділом діти сказали, що пішли в парк. Ми по навігатору йдемо в парк Леонтовича і коли приходимо, то діти в шоці, і запитують, це що парк? Але що помітили діти, що по місту відсутні урни для сміття. І їх дійсно замало ніж було їх в нас і завжди доводилось сміття носити з собою.
Але поки моя найменша ще гуляла в колясці, то ми могли прогулюватись через усе місто з пункту А до пункту Б, від В до Г і так далі. І я зустрічала тих людей, котрих бачила раніше, місто компактне. Я на той час ще була в своїй бульбашці і у нас навіть не були повністю розібрані речі, бо чоловік був впевнений, що в середині осені 2022 року ми повернемось додому. Але по різним причинам цього не відбулось і ми зрозуміли що залишаємось.
Коли пізніше ми гуляли то зустрічали людей, групи людей таких самих переселенців, спілкувались, розпитували. Вони нам розповідали, що можна отримувати допомогу, ми дивувались, бо навіть не знали про це. Що дають продукти, різні засоби, для діток. Ми потім зрозуміли, що немає комунікації з ВПО (внутрішньо переміщені особи) котрі приїздять свої транспортом, а не тільки ті котрі потягом і їх зустрічають і все розповідають.
Ну добре, от люди приїздять своїм транспортом, але ж йдуть реєструватися в ЦНАП і там отримують інформацію. Вам в ЦНАПі надали інформацію?
Ми прийшли в ЦНАП, але там була божевільня. Ми там простояли дуже багато часу, а ще нас там СБУ допитувала, це теж був момент тригеру, а потім моєму чоловіку кажуть, «а то це твоя жінка така бешена, то забирай її і взагалі, я теж з Харкова». І питання такі дивні, – чого приїхали? Навіщо саме у Вінницю? І що, що почали бомбити? Якісь такі насильницькі методи.
В ЦНАПі не було інформації, лише дали номер телефону, щоб набрати і записатись. Я це зробила і нас запросили на Соборну, щоб отримати гуманітарку. Але це також було випробування, бо там в черзі було понад 100 людей. Я була з донькою бо її ніде було залишити і мене пропустили без черги. Але це була цікава гуманітарка, половина упаковки підгузків, але я і цьому була дійсно рада.
Мене в черзі під’єднали до вайбер чату переселенців і от коли мене туди додали, я почала бачити усі заходи, допомоги і різні речі, про які описували учасники групи. І таким чином я двічі чи тричі отримувала в ТЦ «Анастасія».
Через деякий час я натрапляю на якусь форму допомоги, я телефоную, а мені кажуть що вони допомагають юридичним особам. Я запитала, як це юридичним і вони відповіли, що громадським організаціям, наприклад. Оця інформація мене наштовхнула на те, що треба створювати громадську організацію, але ж треба створювати з тих людей кому це потрібно. І от в цьому чаті переселенців почались писатись такі повідомлення, типу люди, переходьте в групу Луганськ, чи Бахмут, хтось створив групу Херсон, хтось Запоріжжя, а я сиджу і думаю, чому ніхто Харків не створює. І я вирішила створити групу у вайбер-чаті «Ми з Харкова» і так по троху почали додаватися люди. На даний час це понад 450 родин, яким я можу написати і вони дадуть відповідь.
Потім я і ще моя одна колежанка з Харкова і ще один хлопчина, якого ми випадково зустріли і познайомились, він також з Харкова, створили громадську організацію. І завдяки тому, що вже була створена ГО, пішла співпраця з ГО «Проліска», бо вони надають не продовольчу допомогу. Ми як ГО отримали гугл-форми з потребами від людей і ми почали співпрацювати. «Проліска» видавала харків’янам матраци, подушки, постільну білизну, кухонне приладдя.
Хочу у вас розпитати про ваш проект, про скандинавську ходьбу. Як вам ця ідея прийшла в голову?
Ой, ну це дуже шикарно! Чесно скажу, це не мені в голову прийшла ця ідея, я сперечалася, я не хотіла, я розуміла що це не моя тема. Але дівчата, котрі мотивували мене, казали щоб я писала проект. Я сперечалась і казала, що немає таких проектів. І тут моя подруга запитує в мене, де взяти палки для скандинавської ходьби, я здивувалась і запитую нащо це їй, а вона каже, що в неї дуже болить спина і скандинавська ходьба дуже в цьому допомагає. Ми вирішили разом написати проект, подруга шукала всю інформацію про обладнання. А я займалась документами і поданням проекту на грант.
Головною умовою написання цього проекту по скандинавській ходьбі, було насправді підняття емоційно-психологічного стану людей, щоб вони вийшли на двір, поспілкувалися, познайомились, поговорили. Я спочатку бачила, що цей проект буде тільки для харків’ян бо була своя чат-група, але харків’яни не були дуже активними. Я попросила закинути запрошення колежанок з інших громадських організацій і от там в мережуванні з іншими ГО люди пішли. Спочатку було мало, але коли я викладала в публікації в соцмережах, люди почали приєднуватись. Багато хто думав, що це спорт, але я завжди казала, що це нас об’єднує для розмов і легкими фізичними навантаженнями.
Ми збирались на Вишеньці, людям це заходило і до нас підходили місцеві і запитували. А я не знала, що їм відповісти бо в мене в проекті прописано було, що ця ініціатива для ВПО. Я казала, що давайте свій номер телефону і запитаю у грантодавців і зателефоную. Партнери проекту мені відповіли, що яка інтеграція може бути ВПО без місцевих і вони мені дозволили.
А де ви брали палки для скандинавської ходьби?
Це грантодавець, ГО «Крим.SOS» за підтримки ООН надали грант, але не грошовий, вони закупили інструмент. Ми з Наталею написали проект, прорахували бюджет, а партнери нам це все закуповувала. Наталія викладала уроки скандинавської ходьби, а потім так склалась доля, мені зателефонувала дівчина Олена, вона сказала що переїздить до Вінниці з Краматорська і вона інструктор з скандинавської ходьби, але я їй пояснила, що це все на волонтерських засадах і ми не маємо змоги платити.
Скільки людей приблизно ходило до вас?
15 дівчат і інколи двоє чоловіків, ну і мої діти, куди ж я їх подіну (сміється). Я трохи боялась за різницю у віці, бо були дівчата 30-ти річні і 60-ти річні, але це було класно. Всі з’єдналися, теми були різні і ніхто себе не почував поважного віку чи зеленого. А коли до нас доєднались місцеві то стало ще веселіше. Бо тоді наші дівчата та хлопці дізнались де можна купити смачного сала, до кого ходити, а до кого не підходити, де молоко найсвіжіше, це класно.
Ми закінчили цей проект, прозвітували і я взяла перерву, бо це також складно було. В усіх моїх заходах, завжди була задіяна моя родина, бо палки потрібно було підвезти, почекати, зібрати. Але є вже плани на наступні проекти. Нам потрібно нашу ідентичність витягувати, бо ми українці.
Як психологічно ваші діти адаптовувались?
Діти мені сказали, що вони хочуть залишитись тут і в Харків вони не хочуть. Можливо вони бояться, але є ще одна сторона медалі. Їхні друзі, частини тих дітей немає, а інша частина виїхала за кордон і вони більше сюди не повернуться. Мої сини кажуть, а який сенс нам повертатись, якщо там у нас немає друзів, я відповідаю, що будуть нові, а діти кажуть, ні, у нас тут є друзі.
Ваші діти працювали з психологом?
Старші діти, 10-13 років ні. Ми ходили до психолога з молодшим, шестирічним сином бо в нього були проблеми і ми бачили ці проблеми. Ми походили, він проговорив свої страхи, але він все одно боїться людей і він став замкнутим. Бо, на превеликий жаль їх в минулому році «булили» в дворі. Діти місцеві тюкали їх, що це через нас почалась війна. Але я розумію, що це не діти винні, а це наративи їхніх батьків. Дякувати що відкрилась школа і старші пішли до школи.
А молодший син ще не ходить до школи?
Ні, він ходить до школи і він уже в другому класі, ми займаємося онлайн. Бо в садочок нас не взяли, коли йому було п’ять. Він мені сказав, що я також піду до школи як і брат, це було його особисте рішення. А у Вінниці нам відмовили в п’ять років брати в школу, тому подали документи в Харкові. Ми ж все ж таки сподівалися і сподіваємось, що повернемось додому. Сина взяли в Харкові в школу, але ми займаємося онлайн.
Найменша ходить в садочок там все класно. Її звати Марістєша, повністю Марія-Стефанія. В садочку були дуже здивовані тим, що дитина в два роки співала пісню «Ой, у лузі червона калина»
А як в неї з ніжками?
Коли ми переїхали, почали вчитися знову. Був процес повзання і коли пройшов час стресу, вона почала відновлюватись і по троху ходити.
Діти влились в життя Вінниці і місто їх прийняло, вони задоволені школою де навчаються, вони ходять до 16 школи-ліцею. В 24 школу, яка поруч з нами нас не взяли бо сказали, що вона не резинова.
Я дуже рада коли мені жаліються на дітей, особливо на менших.
Чому?
Бо вони почали бути дітьми. Сашко зірвав урок і мене викликали до школи. Олексій займається додатково англійською мовою і теж вчителька жалілась. І я раділа цьому.
А ви сприйняли Вінницю?
Мало місця до польоту. Внутрішньо, я вдома, я в Україні, я розмовляю українською. Дім мій буде там, де буде зручно моїм дітям. От їм тут комфортно і вони навіть не хочуть виїжджати за кордон. Хоча ми багатодітна родина і ми маємо всі права і можливості виїхати, але діти сказали, що хочуть бути в Україні, тут їх дім, тут їхня мова.
Діти в цьому році їздили за кордон, бо вони займаються плаванням і досі числяться в Харківському олімпійському резерві. Вони з тренером і іншими дітьми поїхали у Болгарію. А коли приїхали, то жалілись, що їм в Болгарії було набагато гірше в порівнянні з Україною.
А як ви стали секретарем ради ВПО при ОВА?
Це також доля, всесвіт напевно. У Вінниці розроблявся стратегічний план, який був націлений на адаптацію переселенців. Мене попросила знайома місцева, піти за неї. Коли я почула, що почали вирішувати питання з переселенцями, вони почали розповідати таку дичину, я не витримала і сказала, що я є переселенка і про те що ви кажете, такого немає. Ось таким чином, моя активна громадська позиція почала проявлятися. Попередньо, в мене були запити про садочки, бо з нас вимагали довідки з місця роботи. Я відвідувала усі заходи які проводились у Вінниці і про ці садочки і довідки голосно казала.
Таким чином, після цього стратегічного плану мене взяли на «олівчик». Коли був практичний кейс в цій стратегії, я сиділа за столом, де ми всі розробляли стратегію створення ради ВПО. Вона є дорадчим органом, стратегія тільки створилась. Вона має доносити проблему переселенців вище, це створена рада для того щоб, ми збирали потреби переселенців, їх акумулювали, писали листи на вищі органи.
Фото надані Оленою Вертосенко
Головне фото: Анастасія Демянчук
Проект реалізується за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
