«Я ніколи не забуду фронтові креветки та шампанське. Все склалось так абсурдно…» Перекладачка та фіксер, мешканка Маріуполя Елизавета розповідає про життя в заблокованому місті, приготування їжі та втрату житла. А ще, про те, як змогли звідти виїхати, мрії та майбутні плани. Журналісти Агенції поспілкувались з Лізою про те, чому в блокадному Маріуполі вона називала себе та чоловіка «древніми римлянами», чому їм так сподобалась Вінниця, чи повернеться у своє рідне місто та як вона знайшла свій особистий метод психотерапії.

Розкажи, чим ти займалася в мирному житті? Де ти жила?

– Мій рід занять не змінився, я перекладач. Я з міста – героя Маріуполь. Я перекладач з англійської мови. За освітою я викладач, але з викладанням в мене не вийшло, тому я перекладач. З 2014 року я почала працювати з іноземними ЗМІ, які приїздили до Донецької області і їздили по гарячим точкам. Я фіксер, фіксер це місцевий перекладач, який знає як потрапити в приймальню міського голови, де впіймати секретаря міської ради і тд. (сміється)

Так як ти фіксер, можливо співпрацювала з якимись політиками чи з міжнародними партнерами, які тим чи іншим способом дотичні до політичної ситуації теж. Були розмови до 24 лютого, про те що буде війна, враховуючи те, що ви прифронтове місто?

– Я працювала з ITV News британськими і вони ще за тиждень до початку вторгнення, почали галасувати, «що наша розвідка каже, що вони приготувала ядерку, наша розвідка каже, що вони атакуватимуть», а я така ну типу вони що ідіоти…

Ми самі не вірили, що вони такі ідіоти, ну вони ж самі автори своєї пропаганди, невже вони не знають, що Донбас вісім років ніхто не бомбив, хіба ви не знаєте… Там тихо було усі вісім років. Люди з Донецька зараз тік токи записують.

Як почався твій ранок 24 лютого?

– Я приймала ванну з бульбашками. Мені написав один з моїх британських журналістів: «Ти чуєш вибухи?», (сміється), я пишу: «Ні, не чую. Зачекай, вийду на кухню»

О котрій годині це відбувалось?

– О 4,20 ранку

Тобто ти серед ночі приймала ванну?

– Так, бо вночі я сиділа і «дедосила» пропагандиські канали.

Ну тобто, 23 лютого в мене був дуже напружений день, тому що я думала, що вони нападуть 23-го. Ну от 24-те наступило, не напали, релакс. Вийшла на кухню, відчинила вікно і чую щось здалеку. Це вже гатили ще не по Маріуполю, а ще за містом.

Чи був у тебе складений «тривожний рюкзак»?

– Папа Римський вірить в «Бозю», а я в наші ЗСУ. По перше, я думала що Маріуполь це найбезпечніше місто в Україні під час повномасштабного вторгнення, думала, що східний форпост України має бути укріплений. Я була впевнена, що у нас все є, якесь ППО… І в мене були плани залишатись в місті до поки воно Українське.

Власне воно так і сталось. Коли ти відчула, що все погано?

– Другого березня. Тоді ще був зв’язок, він пропав другого березня і останнє повідомлення яке я отримала, це було від моїх британських колег, від оператора ITV News Шона, що вони їдуть в Україну в Запоріжжя. Я зрозуміла, що все дуже серйозно. Я почала усвідомлювати, що нас беруть в котел. Те що війна, я розуміла ще і до 24 лютого, тому як щось готується. Але я була впевнена, що наше місто має бути укріпленим більш ніж будь яке інше місто, тому що вони сто відсотків захотять його захопити.

Що відбувалось, після того, як другого березня пропав зв’язок?

– Другого березня зникло світло та зв’язок. Вже не було води, але ще був газ. Через декілька днів і газ зник, хоча по деяким районам міста він був. У нас був центральний район, а у Кальміуському районі, в якому проживав родичі, ще тиждень був газ і ми приїздили до них готувати. А вдома у нас була «Горєлка». Це залізна стопка в яку ми поставили свічку, а коли свічка згоріла ми зрозуміли, що можна взяти цей віск і ватний диск, який в свою чергу змочити у воску і він горітиме ще довго. Тому ми збирали віск спалених свічок, брали ватні диски і в стопці це палили. Ми могли на цій «горєлці» зварити каву та навіть посмажити яєшню на маленькій сковорідці.

Я знаю, що ти креативила з їжею. Що саме незвичайне ти готувала та що саме?

– Я ніколи не забуду фронтові креветки та шампанське. Все склалось так абсурдно… Ми не голодували, у нас завжди була їжа. Ми ще скупилися в лютому і у нас були і вареники і пельмені і всяке їдло.

 

Восьмого березня, ми вперше вийшли на загальне вогнище з сусідами і чоловік навіть задонатив жіночкам пляшку вермуту, з святом поздоровив. Все було добре, а потім один з наших друзів, дуже голосно сказав, «Та все буде норм, просто треба ефективніше різати ру*ню!». І напевно з того моменту ми зрозуміли остаточно, хоча вони і раніше знали, що у нас різні політичні погляди. Але у них не те що проросійські погляди.., вони просто ідіоти.  Вони чекали коли їх там хтось «асвабадіт», від чого?! . Ми вирішили, що потрібно зробити собі вогнище окремо. Знайшли сарайчик і за ним ми палили своє багаття.

 

Я помітила, що усі сусіди виносять решітки з духовок і ставлять на вогнище, а потім зверху ставлять чайники і сковорідки. Я вирішила поставити не решітку, а деко і на нього вже ставила чайник і сковорідки. Я завертала всі свої страви у фольгу. А страви у нас були дуже екзотичні. І креветки, пиріг зі смородиною і з м’ясом. Але мій найбільший креатив полягав у тому, що їжу я готувала вдома. Мені здавалось, що поки я не на вулиці, а вдома то я в більшій безпеці.

Коли ми поїхали з Маріуполя то через два дні наш дім завалило тому можливо я помилялась. Але в мене була мантра, «в більшість будинків не влучило, в більшість будинків у цьому районі не влучило».

Це були запаси з морозилки?

– Більшість була із запасів, а щось було із того, що хлопці могли дістати із палаючого торгового центру. Він вже був розграбований і чоловік з друзями туди полізли, дістали звідти багато вина.

На той момент коли хлопці були в торговому центрі, він саме горів?

– Не горів, а тлів. І туди влучало, коли вони були там.

Це було далеко від вашого будинку?

– Так. Ми були в центрі, а це була західна окраїна. Саме там де з заходу вони і зайшли в місто. А в Маріуполь зайшли через Старий Крим. Старий Крим то наше найбільше в Європі кладовище. Тепер точно найбільше…

Туди окупанти звозять тіла вбитих?

– Тепер звозять. Але воно і до них було найбільшим в Європі. Маріуполь – місто яке дарує тобі рак.

Позитивно…

– А як без позитиву… Хлопці коли полізли в ТЦ вони знайшли там вино…. І на моє щастя, вони знайшли там вино, яке я полюбляю. Ну просто, блін, полиця білого сухого, врожаю 2011 року. Ми пили колекційні вина. Я не відчувала наслідків від брудної води, тому що я завжди змішувала її з вином. Я взагалі постійно жартувала, що ми як «древні римляни», що ми вживаємо воду з вином, їмо якісь «лєпьошки».

На вогнищі ти готувала на вулиці, але ти казала що готувала вдома

– Так. Я вдома максимально підготовувала продукти, щоб на вулиці проводити найменшу частину часу, так як вважала, що квартира це безпечніше місце. Я усе пакувала у фольгу, мені пощастило в мене було дуже багато фольги, я використовувала її по два, а то й по три рази і я готувала все у фользі. Робила форму квадрату і на деко просто перевертала її. Ну просто, якщо летить міна, то на сковороді перевертати не зручно, а форму з фольги можна залишити, впасти на землю і зачекати поки воно там бахне, потім встати і перевернути. Дуже зручно. І таким чином ти мінімум часу проводиш на вулиці за приготуванням їжі.

 Скільки Ви разів на день харчувались?

– Готувала я раз на день, а харчувались ми двічі-тричі. Чоловік навіть не схуд. (посміхається)

Ви ховались в будинку чи ходили у сховище? Як це відбувалось?

– Два рази ми спускались у підвал, але він не був пристосований у сховище. Це просто погріб і все. Було дуже багато людей, постійно діти кричали. В наш підвал приходили люди навіть з інших під’їздів. Більшість людей було з верхніх поверхів, так як недалеко від нас був завод «Октябрь» і на ньому базувались наші військові і по ньому гатили окупанти.

Скільки квартир в Вашому будинку?

– Вісім під’їздів, два спарених будинки, девятиповерхівка і того 288 квартир. В нашому під’їзді ховалась голова ОСББ, а в неї був генератор тому більшість йшла до нас. Але одного разу люди були зачинені у підвалі і не могли звідти вийти, можливо щось там заклинило і ми подумали, що не хочемо більше туди лізти.

Ви реагували на тривоги, виходили в коридор?

– У нас були повітряні тривоги поки був зв’язок. Після цього ми просто кожну хвилину чули вибухи, бахало то десь далеко, а бувало що і поруч. От коли вибухало далеко, то тоді можна було і розслабитись і це вважалося за тишу.

Коли Ви надумали виїздити і коли зрозуміли, що треба вже?

– Восьмого-дев’ятого березня, ми почали задумуватись, які є гуманітарні коридори. Десь 9 березня ми виїхали на точку, де ловив Київстар. Бачили на офіційних каналах, що є якийсь зелений коридор. Ми бачили з вікна, що колони автівок їдуть. Ми мешкали поряд з драматичним театром, зазвичай колони звідти стартували.

В мене до останнього була надія, що якось розблокують Маріуполь, але 13-14 березня вже постійно літали літаки та я все одно вірила, що наші якось мають розблокувати та врятувати.

Але пізніше прийшло розуміння, щоб розблокувати Маріуполь, цивільні мають поїхати. Ми поїхали 16 березня.

Ти маєш на увазі, що нашим військовим дуже важко йти у контрнаступ на окуповані території саме тому, що там залишається багато цивільних?

– Тому що наші зважають на людей і їм від цього дуже важко. Чим більше цивільних на цих напрямках знаходиться тим нашим важче просуватись. Мені здається, що якби, наприклад, в Северодонецьку не було багато цивільних, то нашим було б набагато легше. Але я впевнена, що там люди думають як я думала в Маріуполі. Що це моя квартира і тут безпечно і може сюди не прилетить. Але плювати на ті цеглини, на це майно, це все просто треба залишити і дати військовим робити свою роботу. Наші військові не будуть гатити туди, де повний будинок цивільних, а орки будуть.

Скільки Ви днів чекали з розуміння того, що все їдемо і до безпосередньо виїзду?

– Та це дуже швидко трапилось. З восьмого березня ми почали шукати інформацію і з цього часу у нас вже була готова тривожна валізка. І просто 16 березня вирішили, що треба пробувать виїздити. Відвезли нашу кицю до свекрухи і поїхали.

 

Ми розуміли, що далі у нас вже не буде бензину, заправитись в місті ми не зможемо. У нас залишався такий запас палива, що ми могли доїхати до Мангуша чи Мелекіне. Ми не знали куди ми їдемо чи ми залишимось живі.

Твої батьки в безпеці, а що з батьками чоловіка?

– Моя мама за кордоном, а тато чоловіка помер ще 2019 році і мабуть добре, бо він би не виніс цього абсурду. Свекруха в безпеці, теж виїхала на безпечну територію. Одного разу ми з нею сиділи, а в нас який був побут, ми прокидались о 5 ранку, є світло, сонечко є і треба якось діяти, бо потім сонце зайде і не видно нічого. Ми їхали до свекрухи, а потім вони їхали «вікінгувать» –  добувати їжу, бензин, шини. Вони шукали памперси, бо в нас є друзі в яких маленька дитинка. Всім хотілось допомогти і дістати все, що тільки можна дістати. Дістанеш памперси, то потім ти їх обміняєш на цигарки. І ми тоді з свекрухою залишались вдома, інколи я її відправляла набрати води на джерело, а моя задача була плести мотузкову драбину. І потім як виявилось, 16 березня ми поїхали, а 18 березня в наш під’їзд прилетіло і наших сусідів завалило плитою. І ця драбина нам би згодилась, якби ми були там.

На якому поверсі Ви жили?

– На четвертому. А сусідів завалило на четвертому, поряд. Ну там такий спільний тамбур на дві квартири. І вони навіть вже ночували у спільному коридорчику, ну щоб правило двох стін, правило двох стін проти снаряду…

Ти бачила фото свого будинку, після того як ти виїхала?

– Так. 16 числа ми виїхали, а 18 березня щось в нього влетіло і з першого поверху почалась пожежа.

Твоя квартира повністю знищена?

– Так, ще одна квартира так само. Повністю винесені вікна з потрійним склопакетом, це мало щось добре гахнути. Все розвалено, залишились лише стіни.

Тобто мова про якісь врятовані речі не може йти?

– Я сподіваюсь, що усе згоріло або завалено плитами. Я сподіваюсь, що все знищено, щоб ніхто не зміг скористатися, щоб ніяке курво з Новосибірська не ходило в моєму пальто, щоб ніяке падло з Усть-Колимська не грав на гітарі мого чоловіка. Сподіваюсь, що усе знищено.

Як ти думаєш, через який час ти повернешся в Маріуполь?

– Я оптиміст. Я думаю, що протягом 10 років. Чоловік песиміст, хоча говорить, що оптиміст, каже що через 20 років. Навіть якщо це буде через 20 років, щоб можна було вручну відбудовувати місто, я повернусь. Я на будівництві буду працювати, мені все одно. Я буду подавати цеглу, аби відбудувати це місто.

Як тобі Вінниця?

– Чудово. Вінниця… По-перше, мені дуже сподобався герб міста бо він дуже схожий на Маріупольський, потім я побачила вежу і вона дуже схожа на нашу і водичка… Тут трохи прохолодніше, але мені це подобається більше, ніж Маріупольський клімат, бо в нас вже пекло і спека, а тут вітерець і дощик пішов, тому клімат тут мені більше подобається. Але тут я почала себе відчувати «східняком»…

Чому?

– Важко це пояснити.

Ти відчуваєш тут якийсь інший менталітет?

– Мені тут комфортніше, тут Європа вже починається. Це Європейське місто. Це не комплімент співвітчизникам з нової батьківщини, тут європейці мешкають, це європейське місто. Хоча сіль і бензин розібрали дуже швидко, прям як у нас. (посміхається). Бо українці це велика кайдашева сім’я.

Ти плануєш поки бути тут? Ти розглядала можливості виїзду за кордон?

– Так, я планую бути тут. Ні, хоч у мене мама за кордоном і мені легко це б вдалось. Але я не хочу. Мені навіть у Вінниці, сидячи тут розуміти, що зараз відбувається в Северодонецьку або під Ізюмом, важко.

Дуже провокативне питання до тебе, на твою суб’єктивну думку, чому Маріуполь так швидко взяли?

– Не швидко. Дуже багато місцевих колаборантів. Дуже багато звязків з Кримом і рф. З нами в будинку жили поряд люди, які з ОРДЛО, які отримували пенсію там і приїздили сюди і отримували тут. От їм сказали, що буде краще от вони і вірять і їм все одно як воно буде, аби краще. І таких було багато, тим паче в нашому під’їзді. Але що змінилось за ці вісім років, те що в 2014 році, ці люди були більш показові і вони не боялись сказати свою точку зору на людях, то зараз вони голосно вже не розмовляли.

Ти помітила, що місто Маріуполь з 2014 року стало більш проукраїнським, більш патріотичним?

– Все через економіку. Місто стало більше заробляти і з’явилось більше можливостей. З’явились хаби, коворкінги, кафе і заклади і багато чого робилось. Воно ставало інвестиційно привабливим. Зі сторони це виглядало, ніби місто стало більш проукраїнським, але зараз ми бачимо, що ті люди, ну наприклад, як одна директор школи котра раніше найголосніше співала гімн України, зараз колаборант. Це показовий патріотизм, а можливо здебільшого економічний патріотизм. Тобто, було багато пристосуванців.

Ти зараз не шкодуєш, що виїхала? Не відчуваєш синдрому провини вцілілого?

– Ні, лише стосовно своєї кішки. Єдина провина, яку я відчуваю, це те що, якби я знала що виживу і що я точно виїду на контрольовану Україною територію, я б могла її з собою взяти. Це єдине. Квартири – все одно. Бабця, вона вже була дуже старою. Коли я до неї приходила і відчиняла двері, я готувалась до того, що зараз я побачу її мертвою. Але бабця дожила навіть до війни і загинула не найгіршим чином. Не від голоду, не від кровотечі, а від пожежі, просто швидко задихнулась…

Н: На твою суб’єктивну думку, приблизно, який відсоток тих людей котрі залишились в Маріуполі з проукраїнськими настроями?

– Ну там залишилось, приблизно десь п’ята частина міста це десь 100 тисяч і з них 20 тисяч можливо з проукраїнськими настроями. А більшість не з проросійськими настроями, там відсотків 10 зраділи, що їх «асвабаждают», а може й менше. Інші просто недорозвинені.

Ми вже «хомополітікус», ми вже не «хомоекономікус» ми вже не тільки про ковбасу думаємо, а й про національну ідею. Хоча б ця ідея і подалі від рашки, це теж не погано.

Але там в більшості усім все одно, тільки б була робота, їжа і гроші, ну і все. Потім коли їм привозять гуманітарку, вони кажуть ну типу «ну нє всьо так і плохо…, можна на кострє пойті покушать».

Тобто люди не хочуть, щось змінювати в своєму житті?

– Я думаю, що більшість тих хто там залишається, просто травмовані. Бо чим більше ти залишаєшся в окупованому місті, тим більше тобі здається, що ти ще в більшу бульбашку залазиш. Чим далі, ти все менше розумієш, що тебе звільнять і ти просто задумуєшся, що тобі на сьогодні пожерти.

Ліза, ти пишеш книгу. Розкажи в двох словах, про що ця книга?

– Так. Я пишу. Про всіх людей, які втекли з Маріуполя можна зняти фільм, але мені здається, що мало в кого вийде комедія. І в мене типу, така дуже чорна комедія. Кожна глава і кожен розділ присвячений чомусь окремому. Перший розділ присвячений їжі, що ми їли і як ми їли. Потім розділи будуть присвячені нашій «ластівці», яка нас вивезла. Я не хочу казати Лада, бо «ластівка», «Азовська ластівка» звучить якось краще. Буде окрема глава про нашу команду, нам все так класно вдалося тому що ми всі разом, і діяли як команда. Окрема глава буде про те, яких ми зустрічали окупантів і види окупантів. Мій персональний рейтинг, хто мені був найогидніший і не дуже. Буде окрема глава про наших котиків і про гумор.

Тобі гумор допоміг не поїхати дахом?

– Мабуть найбільше від усього, мені допоміг гумор. Ми ще коли в Маріуполі були і не було зв’язку, виявилось що в мене на Ютубі є завантажені відео по історії, стрімера Бушвакера. Літаки літають, десь там бомбить, а ми слухаємо Бушвакера по першу світову, що таке тотальна війна.

Руські тут хотіли бліцкриг влаштувати, а отримали тотальну війну. Коли бабулька з села здає позиції орків, коли інша бабуся годує їх пирогами з отрутою, коли цигани крадуть танк..

 

І ми слухали про війну і про гумор. Як наприклад в британських окопах вони окопувались і під час копання стирчить рука якогось солдата, свого, але вже давнього. І вони вирішили цю руку не відкопувати і залишили її в окопі. І коли приходили новобранці на ротацію, вони мали потиснути руку і сказати по типу, привіт Джек. І це як посвячення.

 

У сусідній двір потрапила міна, саме коли люди готували їжу. І наступного дня ми йдемо, тіла накрили шифером, а окремі кінцівки склали до однієї купи і теж накрили. Але мені здається, чи ударною хвилею чи собаки розтягнули, окремі частини тіл на ранок, просто валялись по двору. І ми йдемо, я бачу, що валяється щелепа і я думаю, чи то верхня чи нижня… Рівень відмороженості десь отакий. Без гумору ми б взагалі не витягли.

Як ти думаєш, ця книга, це буде твоя психотерапія?

– В якомусь сенсі так. Ну мені б просто хотілося, якщо в мене будуть нащадки, якщо я протягну ще 10 років, ми переможемо. Навіть якщо я не народжу дитину сама, в Україні зараз дуже багато дітей без батьків. Тому я думаю, що нащадки в мене будуть. Мені просто хочеться для своїх, для майбутніх Маріупольців розповісти правду.