“Якщо ти хочеш допомагати, то головне щоб це бажання не згасло.”

Павло Мацюк, тренер, балетмейстер та хореограф вінницького ансамблю спортивного бального танцю “Грація” розповів журналістам Агенції, як з перших днів повномасштабного вторгнення шукав себе у волонтерстві, про перші збори коштів, гуманітарний склад на студії та хореографію під час війни. 

Павле, розкажіть про «Грацію»

– Ансамбль назвався Грацією з 1995 року, засновники – мої батьки Ольга та Олександр Мацюк. Ми всі росли і навчались в цьому ансамблі і всі тренери, які працюють в Грації є вихованцями ансамблю.

 

Зараз у нас функціонують чотири філії. Основна це «Палац дітей та юнацтва», ще є студії на вул. Келецькій, вул. Г. Сковороди, та в Агрономічному. По кількості діток, десь приблизно сотні три. Ми беремо з чотирьох років, але якщо ми бачимо, що дитина орієнтується і розуміє, то можемо брати і з 3-х років.

У Вас є також і дорослі групи?

– Так. У нас найдоросліший хлопчик це 65 чи 67 років. Абсолютно немає значення ні рік, ні рівень підготовки, а головне бажання.

Павло та його дружина Аліна

Який стиль танцю?

– В основному спортивні бальні танці і є ансамбль, це більш сценічна, колективна робота. Ми готуємо номери з якими ми виступаємо і їздимо також за кордон. Ми от нещодавно були з ансамблем у Польщі. Це був фестиваль і це були не змагання, а певно більше культурно-виховний момент для дітей. Була можливість поїхати на дні України в Польщі з виступами, була програма для дітей, були екскурсії і таке інше. Ми виступали і давали майстер-класи для місцевих жителів, перед школярами. Спілкувались з поляками і з нашими українцями, які там проживають. До речі, з Вінниці теж чимало було. Це дуже важливо для дітей, вони хочуть робити свій вклад, це підтримка, розмови, приїхати до цих людей з виступом.

Скільки років у Вас проходить навчання в ансамблі?

– Все індивідуально в принципі. Тобто, комусь достатньо ходити на групові заняття, він не ставить перед собою мету, щоб супер-круто танцювати. Він просто ходить на регулярні заняття, це 2-3 рази на тиждень, як які групи займаються. Хтось хоче більше розвиватись, тоді ми обговорюємо і плануємо індивідуальні уроки і працюємо з кожним. Бо є дітки які довго, але дуже вперто вчаться. За пів року, рік вони вже починають танцювати. Тут головне бажання.

До мене прийшов хлопчина, йому чи 11 чи 12 років, його мати мені подзвонила і сказала, що він хоче дуже танцювати, але в нього немає досвіду. Я сказав, щоб приходили. Він за рік зробив програму чотирьох танців, не на якомусь крутому рівні, але він вивчив і виступав з партнеркою на змаганнях. Деякі інші діти ці програми можуть вчити три – чотири роки, але йому це легше давалось бо він був старший за віком.

 

У нас якось так звикли, що віддавати дітей потрібно в п’ять – шість років. Коли я танцював то набори були в 6-7 років, потім тенденція пішла молодше і молодше. Тепер нам телефонують і ми за голову хапаємось, бо питають чи для 2-х річних у нас є танці. Я розумію, що таке двох річні, їм треба гратися, повзати, але ми можемо надавати якісь рухи та це вже не танці, а якась «танцювальна няня» виходить.

Який Ваш стаж танцю?

– Я танцюю з 5 років. Це 29 років стажу.

Викладаю, якщо офіційно, то з 18 років, але батькам допомагав вже у 15 років. Мені давали шматок роботи, щоб я слідкував як вихованці виконують вправи в танці і також це можливість під наглядом старшого тренера провести урок.

Давайте перейдемо до волонтерства.  24 лютого 2022 року, Ви пам’ятаєте цей день?

– Я його не забуду. Я нещодавно пост написав про 23 лютого… Десь до квітня місяця 2022 року, я був 100% російськомовним і в побуті і серед друзів. В мене є відео, ми були з донькою в Будинку Культури «Зоря» і вона стрибала з сходів. Я сидів в холі, гортав в телефоні новини і очікував її. Нещодавно побачив це відео і згадав, як ми прийшли додому і лягали спати. Я тоді збирався в поїздку, в мене в неділю мав бути турнір в Києві. Ми прокинулись десь близько шостої ранку, від сирени котру почула дружина, бо в мене є проблеми зі слухом. Я спав без слухових апаратів і поки їх увімкнув і вставив, то почув вже кінець сирени. Я спочатку думав, що може навчальна, але, стоп, яка навчальна о шостій ранку.

 

Раніше всі казали, писали, що потрібно зібрати тривожну валізку, але мені здавалось таким безглуздим, щоб в наш час розпочинати війну. Я розмірковував, що якщо почнеться то тоді і будемо думати.

Ми прокинулись, встали, подумали, що робити, швидко заспокоїлись бо зрозуміли що в паніці нічого не зробимо. З холодною головою почали збирати документи, речі. Те, що відбувалось в голові – це не розуміння того, що відбувається. Ми війну знаємо по фільмам, книжкам, розповідям. В мене в уяві було те, що зараз все почне вибухати, розлітатись і від цього був страх.

 

Перші декілька днів було не розуміння, переживання від того, що відбувається, цей інтенсивний рух ворожих військ по території країни. Нам весь час писав колектив з Європи, ми з ними тісно спілкуємось і разом їздили на виступи. Це польський колектив «Przygoda» з міста Рибнік, вони знаходяться поблизу кордону з Чехією. Месенджер не замовкав, вони просили нас збирати речі і їхати до них. А я що, я не можу, це хіба що дружину з дітьми відвезти. На початку дружина не хотіла, але на початку березня домовились і знайшли варіант, щоб вони одразу до Рибніка доїхали.

 

Перші дні, це був треш. Листаєш новини, бігаєш по тривозі в цокольний поверх, патрулюєш з місцевими вулицю, замальовуєш хрестики. Потім написав колега Денис, який з нами працює, типу – «якщо немає чим зайнятись то ось, ми розливаємо коктейлі».

 

Я вже не пам’ятаю скільки ми тоді зробили пляшок, напевно десь близько тисячі. Люди привозили все необхідне. Самі ставали робили, допомагали. У нас був свій технолог, який казав скільки всього і куди лити. Окремо були люди, котрі терли пінопласт, це все змішували. Потім приїздили машини, чи то ТРО чи ще якісь, забирали. От таким чином працювали. Знаємо, що деякі коктейлі навіть на Одесу везли. Згодом хлопці сказали, що достатньо бо вже ніхто не хоче брати, тому ми припинили цю діяльність.

Після виготовлення «Бандерівських смузі», Павло підключився до облаштування укриття в одному з дитячих будинків міста.

– Одного разу мені подзвонила знайома і сказала, що потрібна допомога в підготуванні укриття в дитячому будинку. Там було дуже багато сміття і це все потрібно було прибрати. Потім допомогли облаштувати, тому як дітей багато, а вихователів 5 чоловік, а дітки здебільшого лежачі. Нам потрібно було зробити так, щоб дітки могли бути тут довше, спати тут, проводити час.

 

У нас був керівник всього цього процесу, Володимир Мечиславович, майстер на всі руки. Після прибирання та вирівнювання ґрунту, потрібно було застелити підлогу. Я написав пост в соціальну мережу про збір килимів чи пледів, кому не потрібно, щоб привозили. Привезли багато, але на ще одне приміщення не вистачило, тому ми вирішили придбати ковролін і таким чином застелити підлогу.

– І тут виникло питання де взяти гроші? І я зробив пост про збір коштів, ми зібрали дуже швидко на всі необхідні матеріали. І на ковролін, і на гідроізоляцію. Ми все це зробили, кошти від збору залишались, і ми подумали, що потрібно для діток зробити санвузол. Бо в укритті його не було, а тільки на поверсі.

Володимир Мечиславович з колегою зробили будку, поставили унітаз, рукомийник, підключили невеликий бойлер. Повністю зробили санвузол за ті кошти, котрі скидали люди. Ми потім навіть купили їм газову плитку. Донатило багато людей, знайомі, знайомі знайомих, друзі друзів і інші.

– Залишок коштів ми перераховували на збір на каски для товариша.

Пізніше я списався з волонтеркою Катею Шрамко. Ми ніби були знайомі, але якось далеко… Приїхали до них, це був туристичний магазин «Кочевнік», нам дали перше завдання, це відсортувати консерви, відсортували. Потім потрібно зібрати відправку, формували відправку.

Спочатку це були продукти?

– Так. Потім речі, медикаменти. Так попрацювали тиждень, потім була перерва. Згодом Катерина сказала нам, що потрібно розвантажити вантажівку на УТОС і от тоді почалась уся ця історія, яка триває до тепер.

 

На початку ми просто допомагали з важкими коробками, а одного разу до мене підійшла Катя і каже, що в неї є декілька коробок з підгузками і вона не знає, що з ними робити. І ми вирішили написати від «Грації», що є можливість допомогти з підгузками хто цього потребує. До нас почали звертатись люди. Принесли сюди в студію пакунки і почали роздавати.

Який це був період?

– Кінець березня. Я добре пам’ятаю, що це було 24 березня, місяць від початку повномасштабного вторгнення. Я тоді казав батькам діток, що я можу виходити декілька разів на тиждень, щоб трохи відволікати дітей від усього цього і ми займаємось на цокольному поверсі, щоб батьки не хвилювались.

 

Коли ми починали розбирати всі коробки, то бачили, що там і медикаменти, частково їжа, хімія. Це знайомі через знайомих передали гуманітарку з Ірландії.

Павло розповідає, що з ними на складі був Віктор Поліщук, який загинув від ракетного удару під час атаки на Будинок офіцерів у Вінниці 14 липня 2022 року.

– Вітя, був абсолютно безвідмовною людиною. Він від перших днів повномасштабного вторгнення десь рив окопи, потім він дізнався, що ми ходимо допомагати на склад і запитує – хлопці, можна я з вами? Ходив, допомагав, сортував допомогу. Він просто тоді опинився не в тому місці не в той час…

Віктор Поліщук, який загинув 14 липня внаслідок ракетного удару по Вінниці

Фото: vinnitsa.info

– Поки Катя була сконцентрована на військових, ми робили збори для різних бригад по мірі необхідності і тому було вирішено, що ми забираємо на себе шмат гуманітарної допомоги. Роботи було багато. Ми зібрали своїх знайомих, нас було десь чоловік 10 і кожному розділили обов’язки, щоб легше було сортувати. І от одні шукають тільки зубну пасту, інші – окремо чоловічий чи жіночий шампунь. І ми за один день розібрали і розсортували склад.

 

Катерина сказала, що з цим усім, треба щось робити. І ми з братом придумали таку жартівливу назву – «Памперсний штаб». Ми так і писали у фейсбуці, що вас вітає «Памперсний штаб» і ми займаємось тим і тим… Спочатку ми усім роздавали допомогу, бо розуміли, що і вінничани теж можуть її потребувати з різних причин. Потім вирішили, що треба зосередитись на ВПО.

ВПО самі до Вас приїздили? Ви не їздили по прихистках?

– Ні, не їздили. Ми розробили гугл-форму і розповсюдили її де можна. Ми сказали, що всі хто потребує допомогу, щоб писали на інстаграм-сторінку «Грації». Людям, котрі до нас звертались, ми скидали гугл-форму в якій вже було прописано, що у нас є і те, що ми можемо видати. Людина коли заповнює, просто ставить галочки навпроти потрібної їй речі. Потім воно падає до нас в таблицю і ми їдемо на склад для збору пакунка. Зібрали, промаркували, підписали і складаємо у нас тут

Скільки у Вас в танцювальній студії було людей, котрі допомагали?

– П’ять до приїзду дружини, а коли вона приїхала то всю цю роботу на себе забрала. Поки вона була за кордоном, вирішувала різні питання по анкетам і спілкувалась з людьми. А по приїзду, вона одразу сказала, що хоче бути корисною на складі.

Я тоді себе більше переключив роботу, а вона йшла на склад. Ми все це роздавали і ближче до Нового року у нас всі запаси закінчились. Залишилось трохи одягу, але з ним завжди важко, щоб підібрати по розміру.

Як Ви поєднуєте збір коштів та танці?

– Наразі ми завершили роздавати гуманітарну допомогу і включились в роботу. Працювали, бо наш колектив, як і будь-який у Вінниці він втратив трішки своїх учнів і свою аудиторію через війну. Деякі колективи зовсім припинили свою діяльність через різного роду факторів.

 

І от з вересня я почав працювати і старатись відновити колектив. Ми організовували раніше змагання по бальним танцям і у нас від минулого року була така ідея, провести конкурс, таке дитяче свято. Бо дорослі можуть їздити по країні де ще проводяться змагання, а маленькі сидять вдома. Вони ще поки не звикли, що потрібно кудись їхати, от вони танцюють і їм добре та й батьки трохи бояться кудись їхати бо час зовсім не спокійний.

 

І ми вирішили зробити щось таке у Вінниці і щоб це було безпечно. Ми були на концерті в ресторані Монблан і я вже тоді уявив собі, що це саме те, хоча і площа була мала. Бо в нас на конкурсах, тільки танцювальний майданчик займає близько 250 кв.м., а тут 80, зате безпечно.

– Ми говорили з головою федерації бального танцю і йому сподобалась ідея конкурсу з дітками, він підтримав її. Я вирішив під цей фестиваль зробити збір коштів. Зателефонував Каті і спитав що треба, вона сказала, що збираємо на дрони. І таким чином ми провели фестиваль і збір коштів.

Скільки дітей приймало участь?

– 213 дітей прийняло участь в змаганнях. Це Вінниця, Вінницька область, Хмельниччина, Черкащина. Я хвилювався, бо маленька територія і всім може бути не зручно. Але мене заспокоювали і казали, що ну люди мають розуміти чому так. А потім, після конкурсу я отримав багато приємних відгуків, коментарів, подяк, а особливо приємно було читати коментарі від діток.

Коли наступні змагання?

– Ми плануємо робити змагання раз на 3 місяці, такі типу квартальні. Плануємо на кінець квітня.

Що для Вас волонтерство?

– Я не можу залишатись осторонь того, що відбувається. Там де я можу бути максимально корисним – я маю там бути. Те що я можу робити і те що від мене залежить, я маю робити. Я підключався до зборів з 2014 року, але нажаль, я детально в це не вникав. А коли воно стало відбуватись не десь там, а всюди – мені захотілось зробити, щось корисне.

Що Ви можете порадити тим, хто хоче займатись волонтерством, але не знає звідки і з чого почати.

– Я хочу забігти трішки назад, згадав ситуацію. Приходить одного разу дружина додому, розчулена. Розповідає, що у неї є учениця, семирічна Амелія Сторожук, котра малює картини і хоче продати ці картини, а виручені кошти віддати на наш збір на дрон. Вона на змагання взяла з собою шість своїх робіт, ми її викликали на сцену, розповідали про неї і за змагання вона продала одну свою роботу. Ще одну картину будуть продавати Катя Шрамко і Анна Любчик. Мені важко передати, на скільки мені було приємно.

– А тепер з приводу того, щоб порадити. Якщо ти хочеш допомагати, то головне щоб це бажання не згасло. Потрібно шукати, читати в інтернеті, в соціальних мережах тих, хто потребує допомоги. Ми ж спочатку так і робили, просто шукали на вінницьких чатах, хто потребує допомоги. Зараз можна бути корисним постійно – донатити. На фонд Повернись Живим чи Притули. На маленькі збори. Поширювати інформацію про збори коштів.

 

Хочеться робити максимально усе, що ти робиш, щоб повибивати цю наволоч з нашої країни. Насправді, оті люди, герої, що на «передку» – вони наближають нашу Перемогу, а наша задача – наша задача, робити усе від нас залежне, щоб максимально їм допомогти.

Наразі волонтери збирають кошти на три активних збори: 

(Фото надані Павлом Мацюком та з соціальних мереж)

Інтерв’ю проводилось у рамках проекту Програми Партнерства в галузі мас-медіа в Україні (UMPP) за фінансової підтримки Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX)