«Я навіть не розуміла що я це можу робити і це буде виходити»… Ганна Давиденко, яка є проректоркою з наукової та міжнародної діяльності Університету «Україна», та головою громадської організації «Соціальна перспектива» каже, що будь яка допомога, від бабусі яка купує буханку хліба за свою пенсію, ріже і сушить для захисників до людей які жертвують на закупівлю автомобілів, старлінків, дронів, рацій тощо, є мега-важливою. Це про те, що хлопці знають, що вони там не одні, у них є надійний тил і люди які їх люблять, вірять і підтримують.

Організація «Соціальна перспектива» включилась у волонтерську роботу з першого дня повномасштабного вторгнення. Спочатку акцентували роботу на психологічній підтримці, організація увійшла в склад міжнародного штабу допомоги українців. Ганна відповідала за організацію гарячої лінії психологічної підтримки. Вона розповідає, що університет віддав свою гарячу лінію 0800, яка діяла по всій Україні.

– Цей проект і досі є, але більш масштабно він працював до липня місяця, було залучено 30 психологів з усієї України. Були навіть психологи, які виїхали за кордон та надавали допомогу звідти і опрацьовували  дуже багато різних звернень і питань. Були дуже важкі випадки, коли люди дзвонили і казали, що вони не хочуть жити і не бачать майбутнього, але нам вдалося правильно організувати роботу і допомагати людям. З кінця березня, ми почали отримувати звернення від різних військових бригад.

Як вони до вас звертались, як на громадську організацію чи на Університет?

– Мені навіть важко сказати, бо в березні все було дуже хаотично. Були дзвінки звідусюди і це був мікс. І внутрішньо-переміщені особи, і кризово-психологічна служба і дзвінки від військових про допомогу броніками і касками. Це були просто дзвінки від хлопців та дівчат з передової, як мені особисто так і на лінію.

Частина нашої команди почала виготовляти бронежилети, плити. Шили, клеїли, відстрілювали. Це все є в нашому звіті, ми його зробили публічно за 2022 рік і відобразили на сайті. Близько 3000 бронежилетів вдалось виготовити і передати хлопцям.

– Ще з 24 лютого, я почала отримувати дзвінки від тих, з ким була знайома і формувала свої контакти все своє життя як науковець і як за свого депутатства. Це закордонні партнери, друзі, знайомі, які запитували і пропонували допомогу. І з кожним я намагалась налагодити контакт, щоб була організована допомога в Україну. На сьогоднішній момент ми більш тісно працюємо з Польщею та Литвою. Найбільшим відкриттям для мене стала Литва, маленька країна з розміром як Харківська і Донецька області та з населенням в три мільйони людей і величезним бажанням допомогти українцям. Мені здається, що Литва віддає нам все, що в них є і ми постійно на зв’язку з нашими партнерами, буває по декілька разів на день.  

Я знаю, що у вас є дуже крутий проект про дитячі книжки. Розкажіть детально про нього.

– Це здається був кінець березня, а можливо і квітень. Знайома, українка, котра живе в Польщі, зателефонувала мені і спитала чи можу я допомогти. В одне містечко в Польщі евакуювали дитячий будинок з України і зараз там близько 300 дітей різного віку, від 3-х до 18 років. Поляки забезпечують їх усім необхідним, речами, їжею, гігієною, прихистком. Але їм потрібно продовжувати навчатися, хоча б читати книги українською мовою.

– Я просто написала пост у фейсбук про цю ситуацію і звернення до українців про допомогу книжками для дітей. За добу ми зібрали 300 книг і займались логістикою. Потім нам почали писати з інших країн, що їм також потрібна дитяча література. І так ми почали збирати книги українською мовою, це були різні книги і для дорослих і для дітей. До нас звертались бібліотеки, центри тих країн в яких перебували українці з метою допомогти забезпечити їх українською літературою.

Ми намагались передавати книги не індивідуально, а в такі, великі центри. Щоб українці могли прийти, почитати, передати іншим. І фактично ми завезли книг, це станом на сьогодні, десь у вісім країн Європи. Це Британія, Італія, Німеччина, Австрія, Польща, Литва, Швейцарія, Румунія, Угорщина.

Це дуже круто, що на книги є запит.

– Ми жартували, що ми певно одна з небагатьох організацій, яка возить гуманітарний вантаж з України за кордон. На кордоні, коли митники відкривають коробки і бачать книги, то постає багато питань. Але у нас все було задокументовано, це ж мають бути запити кому і куди.

Як Ви налаштовували логістику?

– Найчастіше ми їздимо самі, бо для нас важливо, щоб гуманітарний вантаж не губився десь по дорозі. Були випадки, це ще на початку повномасштабного вторгнення, коли автомобіль з гуманітарним вантажем їхав, а потім десь розчинявся.

 

Ми вчилися по ходу дій. Ніхто ж тебе не вчить бути волонтером. Ти вчишся, робиш помилки, дивишся на помилки колег, намагаєшся їх враховувати в організації своєї роботи. З часом ми виробили з нашими партнерами свою методику праці. Це працює так, наші партнери дзвонять нам і кажуть, що їм принесли таку чи іншу допомогу, ми маємо дізнатись чи це комусь потрібно. Ми в свою чергу обдзвонюємо організації і кажемо, що у нас є, і чи потрібно це їм. Якщо потрібно, то має бути офіційний запит і документ прийому-передачі. І тоді або ми самі їдемо забирати або партнери чи їхні волонтери привозять нам.

Як Ви вперше потрапили за час повномасштабного вторгнення на схід?

– Складно сказати. Це була весна або літо… Сказати, що я не боялась, ні – я боялась. В мене є дитина і відповідальність не лише перед власною родиною, але і перед студентами, колективом і я проректор всього університету. Ми стараємось планувати усі поїздки, хоча ні разу не було, щоб все йшло за планом. Тому що це дорога, будь що може трапитись і не завжди бригади можуть до нас виїхати. Часто до нас хлопці виїжджають прямо з поля бою і ми це все розуміємо, чекаємо в умовленому місці.

Ви зустрічаєтесь на нейтральній території? При поїздці ви попереджаєте штаб?

– У нас різні моменти, але здебільшого у нас є контактна особа з військової частини і ми узгоджуємо місце, де було б безпечно як для військових так і для нас. Тому що, Донецька чи Харківська область, це дуже близько до воєнних дій і якщо ти затримуєшся на тій точці довго, туди може прилетіти.

Там ще й може бути заміновано….

– Це окрема історія, особливо це деокуповані території, куди ми також їздимо. В перший період після деокупації, вони як правило дуже сильно заміновані. Історія до прикладу про Ізюм, Балаклію, коли ми одразу поїхали туди після деокупації. Нам давали спеціальну перепустку, щоб ми мали змогу заїхати і я дуже добре пам’ятаю момент, коли ми під’їжджали до Ізюма, а нас їхала велика колона автівок, з гуманітарною допомогою, автівками для ЗСУ. З нами також їхали волонтери з США та Литви. Ми під’їжджаємо до блок-посту на в’їзді в Ізюм і бачимо інших волонтерів, котрих не пропускають, бо в них немає перепустки. Ми вийшли, нас перевірили, дозволили в’їзд, я в них запитала чи можна зробити групове фото на згадку з іноземними волонтерами на фоні стели Ізюм. Так, нам дозволили і ми побігли до стели по насипу, а я позаду чую крик військового – «Що Ви робите?!» – я злякалась і питаю, а що трапилось, – «Що Ви робите, тут же скрізь міни! Під ноги дивіться, бо залишитесь без ніг!»

 

Коли ми з військовим почали говорити, він пояснив, що тут вже все розміновано, але ми в’їжджаємо на територію в якій дуже небезпечно і потрібно бути дуже уважними. Щодня дуже багато випадків, коли люди підриваються на мінах і залишаються без кінцівок або без життя.

Фото зробили?

– Так, зробили. Ми про кожну нашу поїздку робимо коротенькі відео і фото звіти про доставлену допомогу. Бо на початку, коли писали, що в Україну приїхало стільки то гуманітарного вантажу і мені завжди хотілось спитати, а де кінцевий отримувач, кому відвезли цю чи іншу гуманітарну допомогу, я вважаю, що це важливо. І це важливо для тих донорів, котрі допомагають зараз Україні. Тому що ця прозорість, відкритість, звітність вона є значущою, бо це про довіру.

 

Спільними зусиллями з нашими партнерами, минулого року нам вдалося надати допомоги на понад 13 млн. грн., тому що партнери нам довіряють. Вони бачать, що ту допомогу котру вони нам відправили, нам вдалося доставити і організувати її чіткий розподіл з усією необхідною документацією, тим паче, що вони бачать кінцевого споживача, будь це людина чи установа. Звичайно наш пріоритет і наші донори це знають, це допомога військовим, бойові бригади ЗСУ на першій лінії фронту.

Як Ви розподіляєте таку допомогу?

– В першу чергу для тих територій, де вона є більш необхідною. Це прифронтові чи деокуповані зони. Ми співпрацюємо з військово-цивільними адміністраціями цих регіонів і запитуємо, що їм потрібно, а якщо їм наразі це не потрібно, то тоді ми запитуємо у Вінницькій області, бо це наша область і ми хочемо допомогти рідній нам місцевості. Якщо вже не потрібно й нашим то тоді це розповсюджується по всій Україні.

 

Ми допомагали лікарням в Сумах та Одесі, на Херсонщину завозили допомогу, це була співпраця з Бориславською військово-цивільною районною адміністрацією, це міські ради Балаклії, Ізюму, Краматорську, Слов’янську,  Авдіївки. Кожна така поїздка є унікальною та особливою, саме те відчуття, що ти допомагаєш іншим є для нас важливим і це нас мотивує. Найбільше запам’яталося коли ми в Авдіївці роздавали допомогу під обстрілами.

В гарячі точки ми не їздимо самі, нас завжди супроводжують військові і я їм довіряю, вони в першу чергу зацікавлені в збереженні нашого життя, тому що розуміють що ми їм допомагаємо. За те що ми віримо, любимо і довіряємо нашим Збройним Силам це дає нам впевненості і що з нами все буде гаразд.

 

На війні, важливо не панікувати, не бути емоційними. Я максимально не емоційна, я зібрана, сконцентрована, без паніки, звичайно я боюсь, але тих три фактори тримають мене в купі. Правда іноді… Коли ми виїжджали з Авдіївки, ми їхали в бусі, який весь обклеєний, що ми волонтери. Інший автомобіль – це військові, котрі везли наших волонтерів. І в якийсь момент я кажу, що потрібно зробити пам’ятне фото біля знаку на в’їзд в Авдіївку. Я пам’ятаю, ми зупиняємось, по рації військові запитують – «Ви де?», я  кажу, що зараз ми наздоженемо, що зупинились біля знаку зробити фото, у відповідь по радіозв’язку почула дуже голосно – «Це небезпечно! Негайно їдьте! Ця траса обстрілюється! Може бути приліт!», але фото ми встигли зробити.

– Коли ти їдеш і чуєш прильоти, відчуваєш запах пороху, бачиш дим, в цьому немає нічого такого приємного і прекрасного, але ми маємо розуміти, що наші хлопці щодня в таких умовах нас захищають і роблять все, щоб окупанти далі не просувались.

Що для вас волонтерство? Чому воно для вас важливе?

– Для мене це важливо, тому що я розумію що маю великий життєвий досвід і можливості. Я очолюю організацію яка дієва, в якій є люди, які готові допомагати, очолюю колектив людей котрі можуть допомогти, маю контакти закордоном. Мені дуже було приємно, що люди в Україні мені довіряють, бо ми рідко організовуємо збори, ми в більшості просимо наших закордонних колег бо їм об’єктивно легше зібрати допомогу, але коли вже край і потрібно купити терміново і тільки в Україні то я пишу пост і люди за дуже короткий термін закривають цей збір, бо це про довіру. Я навіть не розуміла що я це можу робити і це буде виходити.

– Але в одно я усвідомлюю, що я не маю жодного морального права цього не робити. В мене є ресурси і їх потрібно використовувати для допомоги України. Я це роблю в першу чергу для себе, для того щоб я, коли ми переможемо, могла собі сказати, що я для цього зробила все що було в моїх силах. Я хочу щоб максимально швидко війна закінчилась, щоб Україна отримала перемогу і ми почали відбудову в країні, ну бо ми на це заслужили. Наш народ достатньо натерпівся багато сотень років, щоб ми нарешті отримали право жити на своїй рідній землі так як ми на це заслуговуємо. Ось моя мотивація, робити і допомагати своїй рідній Україні. 

Ви думали, що будете робити після перемоги? Що ви перше зробите?

– Коли була історія з Чорнобаївкою, коли тоді прилітало один раз, два, три, десять, я писала, що перше що зроблю то поїду в Чорнобаївку, але воно вже не актуально бо я вже туди їжджу.

Ви були в Чорнобаївці?

– Ні, але я була в інших місцях сили наших ЗСУ.  Я навіть не думала, що би я зробила першим після нашої перемоги. Напевне, Крим – це гарна ідея. Щодо Криму, ми пообіцяли нашим закордонним партнерам, що коли ми звільнимо його то повеземо їх туди. Щоб показати що таке український Крим, море, природа, пляж, сонце.

Ви бачите багато переселенців, які переїхали зі свого дому сюди. Долучались до вас в команду хтось із вимушених переселенців?

– Звичайно, переселенці до нас звертаються, тому що, як я вже казала, є допомога котра не підходить військовим і ми можемо її віддати ВПО. Вони приходять, пишуть заяви, долучають усі документи і ми видаємо для них необхідні речі. Це абсолютно різні люди, з різних куточків України.  Наприклад, в травні у нас була одна родина переселенців з Київщини, вони нічого не просили, а навпаки пожертвували нам багато книг для евакуйованих українців.

Вони книги вивезли з собою?

– Я не знаю, я не запитувала. Я стараюсь не розпитувати, тому що це дуже особисте і можливо для когось не приємне, тому якщо людина захоче то сама розповість. Я не знаю, як у них це вийшло, але вони просто зателефонували і сказали, що хочуть пожертвувати книги, щоб люди знали, що переселенці не тільки щось просять, а можуть і щось дати і чимось допомогти.

 

Інша історія, я її не забуду, бо у нас вся команда плакала. Прийшли дві дівчини з Чугуєва, вони залишились без дому і проживали десь у Вінницькій області. Вони звернулись до нас за різною допомогою і коли вже її забирали, одна дівчина запитує у нас, чи можливо у нас є одні ліки для щитовидної залози, тому як вони рідкісні і купити їх важко. Вони були дуже потрібні її матері. Ми даємо їм пачку, там було дві пластинки. Вона відкриває пачку, бере одну пластинку і каже: – «Хай друга пластинка буде для такої самої жінки чи чоловіка, можливо вона комусь врятує життя. І якщо вам потрібна допомога, вашій організації то ми зробимо те що від нас потрібно. Можемо прибирати, мити підлогу, сортувати речі. Тому що ми хочемо вам віддячити, за те що ви нам допомагаєте». І таких історій, насправді, було багато.

Бачу у вас прапори, це ваші чи вам хтось подарував?

– Ось цей прапор –  це прапор 95-тої бригади. Так само у нас є подяки від бойових бригад. Висять підписані прапори у нас в холі інституту. Багато прапорів котрі нам підписують хлопці прямо там на передовій, ми даруємо нашим іноземним партнерам.  До речі, на річницю повномасштабного вторгнення 24 лютого 2023 року, ми бачили наші прапори, котрі нам хлопці розписували на передовій, вони майоріли на акціях в підтримку України в Осло, в Польщі. Люди з цими прапорами виходили на знак підтримки України.

 

Це не просто прапори, не просто прапор з передової, це прапор який надалі виконує свою місію і робить так, щоб українська армія сьогодні отримувала ще більше підтримки від тих країн, куди поїхав той чи інший прапор.

Які у Вас зараз є актуальні збори? На що ви збираєте?

– Так, ми збираємо кошти на офіційний рахунок нашої організації, він є на нашому сайті. Також на сайті є кнопка донат, де можна онлайн скинути кошти. Будь який внесок є важливим. Ми реагуємо на запити підрозділів, але обов’язково маємо отримати не просто телефонний дзвоник від військового про допомогу, а офіційний запит з підрозділу, акт приймання передачі тієї допомоги, яку ми надаємо. Тому що це важливо для нашої звітності. Це є важливим для нас, бо це наша політика і є важливим аспектом для наших донорів. Ну і для тих людей, котрі донатять нам, вони також хотіли б побачити цю публічність.

Те що хлопцям постійно потрібно це «старлінки», бо це зв’язок і збереження їхніх життів. Це військові рації, але кожна рація приблизно 800 евро – 32 000 грн., а їх треба від п’яти і більше, це на один взвод, а це до 20 людей. Різні прилади нічного бачення, це і тепловізори і монокуляри нічного бачення. Такі маленькі штуки, які можуть коштувати дорожче ніж автомобіль. Хороший тепловізор може коштувати від 3500 евро і більше, а дрон може коштувати так само, від 3000 евро і вище.

 

Зараз вже набагато менше просять їжі, ну вірніше якщо і просять, то це енергетичні напої, батончики, солодощі, щось, що можна просто кинути в рюкзак, коли вони йдуть на позиції.

І на завершення, щоб ви сказали людям

– Кожна волонтерська поїздка, не важливо, чи за допомогою за кордон чи по Україні коли ми розвозимо цю допомогу чи поїздки на фронт до наших захисників, вони є всі унікальними і за цей час поки ми їздимо, зібралось дуже багато прекрасних волонтерських історій про те які є чудові люди. От наприклад у нас в Любліні іноземець, наш волонтер, не правильно припаркував автомобіль, ми зранку прокидаємось, а автомобіля немає, а це на хвилинку великий автомобіль з причепом. І ми такі питаємося Мартінаса де автомобіль, а він не знає (посміхається). Я кажу, що давайте подумаємо є два варіанти, або її вкрали або забрали за неправильне паркування. Олексій з Мартінасом поїхали в одне з містечок Любліна, де з’ясувалось, що машину евакуювали. Ми просили поліцейських зробити подай якусь знижку, бо ми волонтери, і довго в дорозі. Поліцейські попросили показати докази, що ми волонтери, ми показали посвідчення, фото, відео де бували. І поліцейські не дали нам штраф, ще й подякували за наше волонтерство і відпустили нас.

 

А ще, коли ми поверталися з Польщі і їхали на двох автівках для ЗСУ, в однієї автівки відпало колесо під Хмельницьким. І ми вже думали що все, треба викликати лафет і одразу рахуємо скільки ж це грошей треба на лафет. В якийсь момент, хлопці які ремонтують дороги в Хмельницькій області, розвертаються, паркуються, ставлять знаки які сповіщають про ремонтні роботи, достають і зварювальне обладнання і болгарки і починають ремонт. За декілька годин нам допомогли відремонтувати колесо.

– От такі історії дуже надихають, ти розумієш що в Україні прекрасні люди, незламна нація яка іде до перемоги. Так нам важко, складно, багато труднощів, але ми не зламні, нас не можна перемогти і ми будемо боротися до перемоги.

Хочу просто подякувати усім, хто не здається і хто знаходить в собі сили допомагати щодня. Будь яка допомога, від бабусі яка купує буханку хліба за свою пенсію, ріже і сушить для захисників і потім приносить у волонтерський центр, щоб ми потім відвезли на передову нашим хлопцям. До людей які жертвують на закупівлю автомобілів, старлінків, дронів, рацій тощо. Будь яка допомога є мега-важливою, це про те, що хлопці знають, що вони там не одні, у них є надійний тил і люди які їх люблять, вірять і підтримують.

Якщо ви хочете підтримати організацію, допомогти можна ТУТ, або за реквізитами нижче: 

ГО СОЦІАЛЬНА ПЕРСПЕКТИВА ЄДРПОУ 39973507 АТ КБ «ПРИВАТБАНК»

(ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299)

рахунок: № UA763052990000026000006102949 

Інтерв’ю проводилось у рамках проекту Програми Партнерства в галузі мас-медіа в Україні (UMPP) за фінансової підтримки Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX),