Вікторія Самійленко – керівниця ГО «Скриня ідей та дій» із міста Волноваха, яка зараз проживає і веде діяльність у Вінниці.

Свою громадську діяльність вона почала з участі у фестивалі «З країни в Україну» у 2017 році. Наступного року її запросили стати менеджеркою з комфорту цього фестивалю в локальній команді свого міста. Жінка доклала всіх зусиль, аби забезпечити комфортне перебування київської команди фестивалю у невеликому місті, і навіть організувала триразове харчування 150 людей у місцевому кафе.

Після евакуації до Вінниці Вікторія запустила акцію “Шкарпетки для ЗСУ”. У жовтні 2022 року на одному із заходів з психологічної підтримки для ВПО Вікторія познайомилась із жінками-переселенками та запропонувала їм об’єднати зусилля й займатись корисною справою – в’язати вовняні шкарпетки для військових та сімей ВПО. Жінка об’єднала навколо себе понад 30 волонтерок. Вони в’яжуть теплі вироби та відправляють на передову.

Яким було ваше 24 лютого 2022 року?

Ми зранку, 24 лютого виїхали зі свого міста в селище Новоселівку. Мій чоловік військовий, і тоді перебував у госпіталі. Ми зідзвонились, і він наполягав, щоб я виїжджала. Я з 2014 року знаю, що таке вибухи. Проте на цей раз вибухи звучали надто близько, тому я не стала зволікати. Зібравши дві валізи, поїхала до друга мого чоловіка. Насправді, я у 2014 році теж виїжджала. Теж із двома валізками. Обидва рази не збиралася назавжди покидати місто, й чекала на можливість повернутися додому. Проте цього разу вже не повернулася”

В Новоселівці ми пробули близько тижня. Жили в гуртожитку. Я чекала на звістку від родичів, що залишилися в Волновасі. З 27 лютого вже не було зв’язку із містом. Додзвонилась до свого сусіда, який повідомив, що був авіа наліт і мого будинку вже немає. Десь в перших числах березня мої родичі вийшли на зв’язок. Їм вдалося виїхати до сусіднього села. З Новоселівки ми вирушили до Дніпра, а потім вже усі з сім’єю рушили на Вінницю. Ми знали, що будемо їхати саме до Вінниці, бо тут мешкав мій син. Син проживає тут з родиною з 2014 року, закінчував університет у Вінниці.

Перший час поселились разом з родичами у сина, а потім син домовився зі своїм сусідом, який саме продавав квартиру, що ми якийсь час поживемо у нього. Через деякий час, родичам дали в безоплатне користування приватний будинок під Вінницею, він був без умов, але було газопостачання.

Ви розповідали, що почали відвідувати групи підтримки. Розкажіть про це.  

Коли я переїхала до Вінниці, одразу почала шукати якісь волонтерські ініціативи, організації, бо хотіла бути дотичною і волонтерити. Але мене одразу не брали, напевно також придивлялися.

Також у нас був чат для переселенців у вайбері, а як я туди приєдналась вже і не пам’ятаю. Можливо таким чином хтось і сказав за цей чат. Я після цього фестивалю могла просто знайомитись з людьми на вулиці. Пам’ятаю випадок, підходжу до жінки, яка сиділа біля фонтану Рошен, і кажу: – по вашим очам бачу, що ви, так само я як і я –  переселенка. Ми почали спілкуватись, я їй розповіла, де знаходяться гуманітарні штаби, де можна отримати допомогу. Я розуміла, що я хочу і можу чимось допомогти. Я усвідомлювала, що я не сиділа в підвалах, як інші переселенці, тому що ми виїхали в перший день повномасштабного вторгнення. Мій мозок в цьому випадку є більш стресостійкішим. А деякі люди, можуть приїхати в нове місто і просто розгубитись тут. Тому, коли я бачила в людей «згаслий» погляд, розуміла, шо їм потрібна допомога.

Де ви знайшли своїх «со-колежанок»?

Я гортала фейсбук, і натрапила на оголошення психологічного заходу громадської організації «ВІСЬ».  Власне, з більшістю колежанок там і познайомились. Також знайомилась на інших заходах, на арт-терапії, казко-терапії.

Як ви вважаєте, зі сторони місцевої влади, має бути більше таких заходів організованих, для того щоб і ВПО, родичі військових та й просто місцеві, які відчувають себе травмованими отримували допомогу?

На мою думку заходів достатньо, недоробка місцевої влади в тому, що вони не можуть контролювати деякі процеси або просто не хочуть. Я якось потрапила на рієлторський конгрес, який проводили в Вінниці, там були представники з Івано-Франківська, які розповідали, що міський голова одразу попередив усіх з приводу підвищення цін на оренду житла, що якщо таке буде відбуватися то цим особам буде непереливки. Тому я розумію, що це можна регулювати але цим ніхто не займається.

Ще, на мою думку, є недоробка в тому, що вимушені переселенці часто не можуть знайти роботу. От наприклад, моя подруга 30 років пропрацювала вчителькою і ось вона приїжджає в інше місто, і вона вже одразу не впевнена в собі, і зіштовхується з тим, як реагують роботодавці. То по віку не підходять, то спеціальність не така. Було б добре, якби вже в ЦНАПі, поряд з тими хто видає довідки для переселенців, одразу були представники з центрів зайнятості і пропонували роботу, або запитували про те, чи можливо потрібна допомога.

Багато внутрішньо-переміщених осіб не вірять у себе, в свої сили, що вони в чужому місті можуть бути комусь потрібні. Те що ця людина піде до громадських організацій, це не факт, а особливо чоловіки.

А у вас до речі є  в організації чоловіки?

Приходив один хлопчик в’язати, студент з медичного університету, у нас просто ж рукоділля.

Чому така назва, «Незламні нові вінничанки?»

Наша основна мета для допомоги військовим і бути залученими до перемоги. Мій чоловік, військовий якось сказав, що їм на фронт потрібні якісь теплі шкарпетки, бо пішли великі зливи, дощі, прохолодно і берці промокають, тому військові будуть користуватися гумовими чоботями, в які дуже бажано, щоб були вовняні шкарпетки, тому що гума звісно дуже холодна. Також, коли вони відпочивають, не мають теплого приміщення, теж можна спати в вовняних шкарпетках.

Дівчата приходять зі своїм болем, але ми його трансформуємо в користь, це така ідея, що їх шкарпетки буде носити військовий на фронті. Вони можуть це все робити своїми руками, вони вкладають туди своє тепло та душу.

Наші дівчата ходили по секонду, шукали светри, потім розмотували їх на нитки і вже цих клубків в’язали шкарпетки.

Пані Вікторія розповідає, що одна з вінницьких бібліотек надала їм можливість безкоштовно перебувати там, збиратись і в’язати. Також вона розмістила оголошення у фейсбук групі “Білий Список Вінниця”. Запропонувала приносити непотрібні нитки або вовняний одяг в бібліотеку. І це спрацювало: привезли речі, які люди віддавали на гуманітарну допомогу, але їх не брали переселенці через наявність плям або дірок. Жінки почали їх розпускати, й в’язати шкарпетки для воїнів ЗСУ.

Окрім шкарпеток, також плетуть килимки для військових та нашоломники. Тому що не всі речі, що їм передавали, годилися для шкарпеток. Були занадто яскраві або із малюнками. І так назбирався надлишок. Жінки знайшли вихід — плести килимки “як у бабусі”. Вікторія розповіла, що це також корисно для військових. Ці килимки можна постелити на каремат або в машину, щоб було тепліше.

Ми збирались коли був блекаут, коли були сирени, ми йшли в підвальні приміщення або в кафе які також були в напівпідвальних приміщеннях. Ми брали каву і мотали свої клубки, нас ніхто не проганяв.

У нас є жіночка з Херсону, їй 74 роки. Я її називаю Ліда-«Хакер», бо вона усім допомагає розбиратися зі смартфонами. І дуже нас надихає. Вона по професії мала діло з технікою та програмами.

Яка географія ваших колежанок?

Різна, є Херсон, Харків, Миколаїв, Волноваха, Запоріжжя, Попасна, Маріуполь. Усі хто приходить, ми всіх приймаємо. Є також і вінничанки, які побачили десь нас в чаті, чи в дописах в соцмережах і приходять до нас і хочуть бути з нами.

Ви відчуваєте себе вінничанкою?

Ні. Я відчуваю себе новою вінничанкою.

Ви адаптувалися до міста?

Я відчуваю адаптацію, тому що в мене у Волновасі був жіночий центр від БФ «Слов’янське серце», там було таке певне жіноче коло. Мені було важко спочатку у Вінниці і не вистачало його.  Я змогла його зробити тут. А ще, допомогло з адаптацією те, що тут є поруч діти та онуки, це дуже важливо. Бо в перший час вони мене приводили до тями та відволікали.

Я знаю одне, що хочу залишитись тут навіть після деокупації територій. Тому як місто розбите на 85%, це довга відбудова, а ще є люди котрі там залишились або повернулись. Декого мені шкода, це діти та пенсіонери, є ті котрі не хотіли їхати або повернулись, от з ними я не хочу жити на одній території. Особливо вчителі. Директорка школи, в якій вчилась я і багато поколінь моїх родичів. Та директорка, що читала українську та носила вишиванку, зараз прославляє ворога і оце 80 відсотків колективу повернулося в ту школу. Ну от я не зможу з ними перебувати на одній території, в мене такий характер, що терпіти я не хочу. Бо я бачу це так, як тільки відбувається деокупація, всі ті, хто прославляв окупантів, мають зібрати речі і їхати разом з окупантами.

У вас дуже чудова українська мова, я б ніколи не подумала, що ви вчили її відносно недавно. Ви розповідали, що ходили на курси, розкажіть де це і як організувалось?

Навчання організувала ГО «Інноваційна Дія». У нас було три місяці офлайн навчання, проводила їх місцева вчителька, молода та приємна. Це все було безкоштовно. Нас стабільно ходило десь чоловік десять.

Ви в себе на батьківщині спілкувались російською мовою?

Так, але почала розмовляти українською вже у Вінниці і зараз після того як ви мене запитали, я розумію, що і думаю я теж українською. Спочатку мені було дуже складно перекладати в голові, я кожне слово перекладала. Потім я почала писати пости в соцмережах українською, досить великі, потім я їх перечитувала і виправляла помилки.

Ви відчуваєте результат цих курсів?

Так, вчителька, пані Тетяна проводила круті заходи, ми читали вірші. Спочатку вона сама читала, а потім ми по черзі, от на приклад вірші Лесі Українки, Василя Стуса. Ми проходили теорію потім грали і ігри. Гра називається «паляниця», ти бачиш слово і потрібно його сказати іншими словами, щоб хтось відгадав його значення. Вчили вірші на пам’ять, накшталт,  «Ти знаєш, що ти людина?»

Маєте якісь поради для тих, хто хоче перейти на українську мову?

Це повинна бути максимально лагідна українізація. Мені подобаються цим вінничани, що вони не агресивно до цього відносяться. Я ні разу не почула ні до себе, ні до когось іншого претензій стосовно мови. Я не відчула на собі пересиджувань в підвалах, але багато людей це відчули і я не можу сказати, що вони прям одразу мусять займатися вивченням та переходом на українську мову. По троху все буде. Але є й ті люди, які не відчували на собі сильних емоційних етапів війни але вони і не поспішають переходити на українську.

Зараз багато українців знаходяться за кордоном і у них немає іншого шансу, щоб не вчити мову тієї країни в якій вони опинилися. У нас дуже демократична країна в цьому плані і вона продовжує виплачувати ВПО кошти не дивлячись на те чи спілкується ця людина українською чи ні, але потрібно бути вдячним за те, що ніхто не наполягає і по тихенько вивчати.

В мене є лайфхак, я при кожній нагоді на своїх заходах співаю українських пісень. Я закінчила музичну школу, але вивчила українські пісні у Львівській області, коли служили там з чоловіком. І там немає такого, що в тебе немає слуху чи голосу, просто люди сиділи і співали гарні пісні. Слух розвивається коли ти співаєш і я це завжди кажу своїм дівчатам.

У Волновасі у нас була така жінка, котра збирала старовинні пісні, у нас ще тоді при радянській владі насильно переселені люди з Чернігівщини, Харківщини, Вінничини, тому що там степи і було погане заселення. Вона збирала ці пісні і створили колектив «Загаярочка» і зараз вона в Німеччині. В неї там така місія, вона розповідає всім, що Донбас це Україна і співає пісень.

Я за нею постійно стежу і одного разу написала і запитала в неї, чи є хтось з вашого колективу у Вінниці. Вона мені написала, що є, але з Вінницької області, з Козятина. Я написала Тетяні Савченко і запропонувала приїхати на захід фольклорного співу, який ми організовували. Приїхала вона та її дві доньки. Вони приїхали усією родиною, я написала рекламу і до речі це був перший захід з Крим.SOS. На заході зібралось близько 30 осіб.

Ви помічали у вінничан певний подільський акцент?

А ми навіть це обговорюємо на наших  українських заходах.

Які Ви заходи плануєте найближчим часом?

У нас зараз проект в Крим.SOS «Пишаюсь, що Українка», який присвячений українській ідентичності. Для мене тригерна тема, це московський патріархат, розповсюдження та його вплив  Україною. Ми з донькою у Великдень ціленаправлено шукали саму українську церкву, і зіштовхнулись з тим, що майже усі церкви у Вінниці московського патріархату.

Я слідкую за тим які заходи проводяться у Вінниці і я скажу, що особисто для мене замало заходів проукраїнської ідентичності. Я маю бажання цим займатися і хочу щоб ВПО (внутрішньо-переміщені особи) коли повернуться додому, у свої рідні міста, то у них за плечами був багаж автентичності, щоб вони це несли далі і знали, що Україна – це круто, Україна – це моя країна і я нею пишаюсь і співаю її пісень.

Є якісь ідеї майбутніх проектів?

Ми проводили захід «Лелека», це про символ України. В цьому заході приймала участь наша вчителька української мови, вона розповідала легенди про лелек, а моя подруга, вчителька з біології, розповідала як вони гніздяться і таке інше, це ми проводили на день біженця. Ми робили ляльки-мотанки, робили майстер класи і учасники мотали ляльки, кожен під якийсь мотив. Вони не були, всі як одна, а усі різні.

Звичайно проектів і планів дуже багато, але у нас немає приміщення і немає зарплати і від цього іноді відбувається вигорання. Бо вкладаєш дуже багато сил, любові та душі.

Вже після інтерв’ю Вікторія створила громадську організацію “Скриня ідей та дій” Нещодавно їх запросили у спільний простір “Місто в місті” у Вінниці. Це дає можливість мати власне приміщення та регулярно там зустрічатися командою. Громадська організація існує всього третій місяць, проте ініціативна група, яка існує понад рік, змогла себе гарно зарекомендувати.

Якщо бажаєте долучитися до в’язання шкарпеток, нашоломників та килимків для військових, слідкуйте за анонсами зустрічей в Instagram громадської організації “Скриня ідей та дій”. На сторінці кожен тиждень виходить розклад подій, а в’язання традиційно проходить щовівторка.

Фото: Фейсбук-сторінка Вікторії та ГО “Скриня ідей та дій”

Проект реалізується за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.