«…Перед очима досі стоїть картинка, як ми у вікно виглядали, де Антонівський міст,  і видно було всі цю темну навалу, яка рухалась у нашому напрямку.  Там були і С-300, і радіолокаційні системи, БТРи, танки… Але мене що здивувало – вони заходили на Антонівський міст і повз Херсон рухались у напрямку Миколаєва. Але в Миколаєві отримали сповна, тоді показували ці спалені танки. Там був генерал Марченко і самі миколаївці, які дали потужну відсіч окупантам і тільки тоді вони прийшли в Херсон…»

Журналістка з Херсону Марина Савченко розповідає про життя в окупації, дзвінки та повідомлення від невідомих осіб та як тричі намагалась виїхати з окупованого Херсону. А ще, що її найбільше вразило на блок-постах, та чим здивувала Вінниця.

Ви пам’ятаєте 24 лютого?

Так, десь о 5 ранку мені зателефонувала знайома і сказала, щоб я прокидалась, бо почалося. А що почалося? А почалась війна. Я не те що не вірила у цю війну, просто остання моя зйомка для 24 каналу з Херсонщини – масштабні навчання. Це було, здається, 12 лютого в Каланчаку, де зібрались 60 іноземних журналістів, і там перші особи держави розповідали, що ми готові до війни, хоча її і не буде… Ці навчання були спрямовані на поліцію, як силовики реагуватимуть, якщо на нас нападуть.

І от знайома мені говорить: вже прорвались через Чонгар, завдали ракетних ударів по військовій частині в Генічеському районі і вже б’ють по Чорнобаївці, де аеропорт. Каже, вони вже, мабуть, скоро будуть у Херсоні, прокидайся. Я спочатку не повірила, але одразу зайшла на сайти новин. Там все було «червоне» від головної новини, писали, що почалось повномасштабне вторгнення. А вже згодом ми почали чути вибухи, авіацію. Я жила в тому районі, де з вікна видно Антонівський міст. Ми чули і почали бачили, як бомбили селище Антонівка, це передмістя Херсона.

Перші дні три ми просто просиділи в підвалі. Я ще включалась у прямий ефір 24 каналу і розповідала, що ми чуємо і що взагалі відбувається, наскільки тоді це було зрозуміло. З кожним днем гатили все сильніше, тоді був випадок коли в Антонівці одна з місцевих мешканок фільмувала у вікні і по цій оселі ворог завдав удару – людина загинула. Ми усвідомлювали, що перебувати в будинку небезпечно, тому і знаходились у підвалі.

Ми нікуди не виходили, ні на вулицю, ні в магазин: було страшно. Тоді наші військові максимально стримували агресора і намагались не пустити в місто. І неправда, коли говорять, що Херсон здали без бою. На Шиловій Балці, це кілометрів за 70 від Херсона, йшли дуже інтенсивні бої, там стояли наші хлопці і відчайдушно намагалися відбити навалу. Орки влаштували там котел і дуже багато полягло наших мужніх воїнів. Ще на Антонівському мосту були потужні бої. Теж багато загинуло українських захисників там…

Перед очима досі стоїть картинка, як ми у вікно виглядали, де Антонівський міст,  і видно було всі цю темну навалу, яка рухалась у нашому напрямку.  Там були і С300, і радіолокаційні системи, БТРи, танки… Але мене що здивувало, що вони заходили на Антонівський міст і повз Херсон рухались у напрямку Миколаєва. Але в Миколаєві отримали сповна, тоді показували ці спалені танки. Там був генерал Марченко і самі миколаївці, які дали потужну відсіч окупантам і тільки тоді вони прийшли в Херсон.

Війна почалась 24 лютого, а в Херсон російські війська зайшли 1 березня, і я добре пам’ятаю цей день. Ми тоді вже сиділи без світла, це було світломаскування – спочатку, щоб не привертати увагу авіації, а потім намагалися бути непомітними для «zeток». Ми чули, як окупанти заходили в місто, була гучна стрілянина. Коли йшли з Антонівського мосту – на вулицю Перекопську, просто розстрілювали цивільні автівки, які траплялися на їхньому шляху, і навіть багатоквартирні будинки. Чула крики і мінометні черги, був і автомат,  і розуміла – це розстріли людей.

З часом ми таки наважилися вийти на вулицю, до магазину, бо продукти майже скінчилися – вибору не було. Недалеко від нашого будинку знаходився «АТБ». Але в ньому виявилися порожні полиці: трішки шоколадних батончиків і пиво, яке кудись згрібали працівники магазину. Я запитала: а ви що, зачиняєтеся, а як же ми, де купувати продукти? Відповідь була: не знаю.  Чесно, вибухи нас не так шокували, як порожні полиці магазинів.

Але у нас були знайомі власники невеликого магазинчика на районі, ми їм зателефонували і вони нам сказали, що крамниця вже зачинена, але її для нас відкриють. І там, до речі, вже майже нічого не було. Щаслива, купила останню пачку вершкового масла, трохи круп, цукор і пару бананів. А потім зідзвонились із ще одним знайомим, який тримав м’ясні точки, в нього теж трохи розжилися продуктами.

У місті була з самого початку повномасштабного вторгнення виникла паніка. На ринку люди стояли в чергах за продуктами по вісім годин,  навіть точно не знаючи, за чим – що було, те й хапали.

У нас знімали кімнату дівчата-студентки, наступного разу вони пішли в магазин – по хліб, який біля вже зачиненого «АТБ» роздавали якісь волонтери. І от коли його принесли, я була в такому захваті, що у нас є хліб, ну просто це не передати словами. Хоча буханці були десь п’ятиденні і вже прямо як цегла, але ж це хліб. Залишила на згадку собі фото тих двох хлібинок.

Потім окупанти виставили свою техніку біля обласної адміністрації, а пізніше почалися мирні мітинги, але я не виходила бо розуміла, що для мене це може бути останній вихід. Ще якийсь час з’являлась на 24 каналі з інформацією з регіону, та після того, як Олега (журналіст Олег Батурін) взяли в полон, вже просто пересилала відео про те, що тут відбувається. Інформацію видавали в ефір без мого імені, бо було вже дуже небезпечно.

Де ви брали ці відео?

Люди скидали, друзі в Фейсбуці, багато хто ходив на мітинги і я ці відео пересилала на канал.

Як було у вас зі зв’язком?

Був і зв’язок, і інтернет.

Коли у вас зник зв’язок? Ви це ще застали?

Зв’язок у нас був: Пам’ятаю один випадок: одна моя знайома ходила на мітинги і раптово зникла. І от пише мені наша спільна з нею знайома, що ця дівчина хоче терміново зі мною зв’язатись і просить мій номер телефону. Звичайно, заборонила їй його давати, аргументуючи це тим, що я нібито закордоном. А через деякий час мені на месенджер приходить повідомлення з акаунту знайомої, яка зникла. Стилістика дивна, явно не власниці акаунту, ну от відчуття таке, ніби з тобою в переписці  – «товаріщ майор». І от мині пишуть – «Марина, привет, дело такого рода, помоги, коли можешь: да – да, нет – нет». Типу зі мною хочуть зв’язатися якісь ізраїльські журналісти і взяти інтерв’ю про ситуацію Херсоні. Увімкнувши інстинкт самозбереження, відповіла, що могла б з радістю допомогти, але мене немає не просто в місті, а й в Україні. Тоді мені почали писати: ухти, а як же тобі вдалося виїхати? Відповіла, що допомогли добрі люди і на цьому сеанс переписки завершився.

Якось мені зателефонувала колишня шефиня, запитувала, як мої справи. Нічого не підозрюючи, сказала, що знаходжусь в Херсоні, вдома, нікуди не виходжу, бо от така ситуація. А вона все розпитувала, а яка ситуація? А що відбувається? А хто напав? Коли я почала говорити, що в полон захопили колегу, то вона дуже скептично відреагувала, типу «Ну, что ты начинаешь, может он просто где то вышел погулять». Мене це просто шокувало: як це, «вышел погулять» і зник?… Потім вона знову мені телефонувала і пропонувала роботу на своєму телеканалі. Я кинула слухавку.

Мені багато телефонували з невідомих номерів, я не відповідала і попросила знайомих, щоб вони через програму «пробили»,  хто за цим номером. Два номери були зареєстровані на осіб з ДНР. Мені довго намагались зламувати сторінку в Фейсбуці. Її не втратила завдяки допомозі знайомих.

Мій номер телефону багато хто знав, бо до повномасштабного вторгнення мені телефонували за будь якої проблеми, чи то світло зникло чи трубу прорвало – ти ж журналіст. Мій номер, як прапор, переходив з рук у руки, і в один момент зрозуміла, що цей номер потрібно вимкнути, інакше буде біла. Я просто витягла сім-карту цього з телефону і користувалась другим своїм номером, іншого оператора, який мало хто знав.

А що відомо про ту жінку, від її імені якої вам писали?

Так, її затримували, але через деякий час випустили і вона з сином виїхала в іншу область. Я на неї не ображаюсь, бо я розумію, що це була не вона. Просто у них був доступ до її телефону.

Як ви наважились виїжджати?

Я зрозуміла, що потрібно виїжджати, тоді коли вже відбувались не просто мітинги, а почали затримувати людей, були обстріли, мирні протести розганяли шумовими гранатами, перша пролита кров на майдані… Але можливості виїзду вже не було.

Вперше я спробувала виїхати десь наприкінці квітня, тоді окупанти дозволили автобусний рейс Херсон-Одеса, одна моя знайома так виїхала. І от я наважилась, зібралась та й поїхала. Ми доїхали до Снігурівки, нас на всіх блок-постах пропускали, а на останньому – розвернули. Я так і не зрозуміла чому, певно, десь на тому напрямку йшли бої або ворог перегруповувався.

Вдруге я намагалась виїхати всередині травня. Це вже була інша система, з людьми, які переганяли дорогі автівки. Щоб їх вивезти, в салон садили жінок, дітей, людей похилого віку. І от мені таке запропонували безкоштовно. Обіцяли, що доїдемо до Кривого Рогу. А, може, й далі.

Їхали ми на Давидів Брід, через Бериславську трасу. Дорогою я нарахувала 45 блок-постів. Окупантів було дуже багато, місцями стояли через 200 метрів. Все перерили, купа окопів. Але в мене склалося таке враження, що от їх багато, все перекопано, стоять блок-пости, але воно все якесь несправжнє, бутафорське, як з картону. І як показали події, лінія оборони дійсно була слабкою.

Ми їхали в дорогезному білому БМВ, у водія були багато блоків з цигарками та коньяки, якими він розраховувався на блок-постах, так нас пропускали далі. Ми проїхали Шилову Балку, вже йшла дорога на Берислав, а далі вже не пропускали. Росіяни пояснювали це тим, що в них є наказ і не відомо коли дозволять пропускати колону. Тож довелося розвертатися, назад на Херсон.

Дорогою назад нас спиняли на кожному блок-посту, а роздавати вже не було чого. І кожен окупант до нас чіплявся: надто дорога «тачка». Я тоді сто разів пожалкувала що поїхала: боялась, що нас просто розстріляють за цю машину.

А ще спиняють нас на блок-посту,  молодик-качок, весь в тату із черепами. Починає перевіряти машину і відкриває «бардачок», а там лежать нові безпровідні навушники. Він питає, а де телефон під такі навушники, а водій показує кнопковий телефон, бо тоді всі виїжджали з такими, щоб смартфон не забрали і там чогось не знайшли. І він бере ці навушники і говорить6 «Спасибо!». А я ще так тоді подумала, – ну забирай, в труні білі навушники тобі будуть дуже личити. Зрозуміла,  що окупант був із ОРДЛО, бо коли водій почав говорити з ним російською, відповідь була: не парься, я все розумію тому, що з Донецька. Мене це аж порвало – пішов захоплювати своїх.

На постах ще були буряти, якісь зашорені, неграмотні. Ти з ним говориш ніби зі стіною, бо він нічого не розуміє і просто лупає цими очима. Ми їх боялись, бо від них не зрозуміло, що можна було очікувати.

Втретє я виїхала на початку червня, через перевізника, який вивозив за немалі кошти, але гарантовано. І от ми вирушили 9 червня і тільки 13-го я потрапила до Вінниці. Наша подорож була через Василівку, Запоріжжя, Кривий Ріг, а кінцевим пунктом була Одеса, звідки я потягом приїхала у Вінницю.

Чому Вінниця?

В мене тут знайомі і мені Вінниця дуже подобається. Приїздила сюди в прес-тури.

Тобто ви коли виїжджали, то вже точно знали, що кінцевою точкою буде Вінниця?

Так, я їхала у Вінницю.

А цей перевізник, що вас вивозив, хто він? 

Я не знаю. В нього запитала, чи насправді мене вивезе, бо я журналіст і мене можуть просто з блок-посту забрати. Він відповідав, щоб я не хвилювалась і що все буде в порядку. Ми їхали мікроавтобусом «Віваро» і нас дійсно особливо не перевіряли, просто дивились паспорти. При собі я залишила кнопковий телефон, а свій смартфон заховала під обшивку валізи. Мій багаж і речі інших пасажирів були закріплені на даху страховими мотузками, оскільки багажний відсік був забитий передачами, також за великі гроші.

До Одеси водій брав вісім тисяч, а до Запоріжжя, здається, п’ять. Так сталося, що дорогою перед Василівкою моя сумка, у якій був ноутбук, злетіла з даху й покотилася у кювет. Комп’ютер розбився. Перевізник пропонував відшкодувати мені за ноутбук, але зважаючи на те що він мене вивіз, я відмовилась. По приїзду я писала у Фейсбуці про свою дорогу і пригоди в ній. Зі мною потім зв’язались з ІМІ (Інститут масової інформації) і сказали, що у них є хороші ноутбуки. Комп’ютер, абсолютно новий, незабаром мені надійшов поштою.

Я ще півтора місяці після приїзду до Вінниці виходила в ефір 24 каналу і розповідала про події в Херсоні. Мала знайомих, які пересилали мені інформацію і розповідали про ситуацію в тимчасово окупованому Херсоні.

Ви жили в гуртожитку?

Ні, не жила в гуртожитку, я просто максималістка, людина,  в якої все має бути по максимуму. Знайомі забезпечили мене житлом і якийсь час жила в них.

Я боялась вмикати світло і знайомі дивувалися, кажу, що світломаскування. Мене заспокоювали, говорили, все нормально, ти у Вінниці, тут тихо. А ще  добивало відношення до переселенців, ну типу, «а, переселенка, а, у вас там війна»… Ну чому у мене війна, у нас в країні війна!

Вразило те, що у Вінниці дуже багато російської мови. Ну от я приїхала з Херсона, де часто спілкувалися російською, але після окупації  люди, зненавидівши росію і все з нею пов’язане,  почали говорити українською. Я не розуміла, чому у Вінниці не так, чому люди не відчувають, що в Україні війна.

Я жила на Замості в той період, коли був ракетний удар по Будинку Офіцерів.  Мала вийти в ефір з 24 каналом по ситуації в окупованому Херсоні, але почула вибухи і побігла на звуки. Побачила паніку людей, ТрОшників. Здається, після цього жахливого теракту, з великою кількістю жертв, вінничани почали зовсім по іншому реагувати на війну і розуміти те, що відбувається.

Розкажіть як вам вінницька журналістика? Чи стикаєтесь ви тут з якимись перепонами?

З приємних моментів, це те що мої знайомі журналісти з Вінниці дуже мені допомагали, і не тільки знайомі. З перепонів – були моменти з міською радою з причини мого бажання написати про ситуацію з видачею гуманітарних наборів. Бо виходило, що спочатку ці набори були, а в один момент їх раз і не стало. Я почала копати цю тему. Знайшла постанову Кабінету Міністрів, що ці набори мають видавати всім переселенцям на постійній основі, а не десь, колись. Хотіла взяти коментар у міських чиновників, але це, на мій подив,  виявилося неможливим.

Потім я телефонувала до обласної військової адміністрацію, там зустріли більш привітно, але довго не могли зрозуміти, чого я від них хочу. В мене навіть запитували про акредитацію з Генштабу, хоча я не розуміла до чого вона, якщо йдеться про «гуманітарку», у регіоні, де немає бойових дій. Але коментар мені таки організували. Довго говорили з директором одного департаменту, як кажуть, про все і ні про що.

Але так вийшло, що коли я працювала над цим матеріалом, у цей час окупанти підірвали Каховську ГЕС. Я переключалась на ці новини – поїхала в Херсон, робити репортажі для 24 каналу. Коли ж переключилася з Херсонщини на Вінницю, «гуманітарку» тут знову почали видавати. Не думаю, що співпадіння, тож моя робота марною не була.

Ви говорили, що їздили і опубліковували серію матеріалів про Каховську ГЕС. Я так розумію, що ви фактично поверталися додому?

Так, але я навіть не ночувала вдома, це було небезпечно.

Яким ви побачили Херсон, вперше повернувшись туди після окупації?

По-перше, побачила місто, частина якого була на піку затоплення. Після звільнення Херсона почались обстріли. Коли я виїжджала, місто було ціле, а по приїзду вже були видні наслідки окупантських обстрілів, багато розбитих будівель, людей в місті ставало дедалі менше. Моторошні відчуття. Це вже не той Херсон, до якого я звикла.

У мене дуже багато пов’язано з цим містом, сюди я приїхала в 17 років, тут закінчила виш, стала журналістом, заробила ім’я…  І коли ти бачиш, що стало з твоїм Херсоном, де знайомий кожен метр, це дуже страшно. У мене часто запитують чи повернусь я в Херсон. Лукавити не буду, але я не знаю.

Поки що на даний момент у ваших планах залишатися у Вінниці?

Поки що так, але життя змінюється. Мені здається, що кожна людина не може знати, що з нею трапиться завтра і де вона може опинитися. Поки мені тут безпечно та комфортно, а далі час покаже.

Чим вам сподобалась Вінниця?

Вінниця – це місто в якому є свій шарм, при цьому тут – трішки Одеси, Херсона, Львова, якась атмосфера Парижу. Вперше у Вінницю і приїхала в 2010 році і незабутнім на той час враженням для мене було те, що з центральних вулиць вивозили сніг. Я запам’ятала це місто от саме за цим спостереженням. Бо у нас в Херсоні ще за часи Сальдо (міський голова Херсона з 2002 до 2012 року, колаборант. ред) сніг не чистили і дороги не посипали. Ці гроші просто крали і це була бездонна діжка.

Сподобалась ситуація з міським транспортом, його багато і він зручний. Але я також бачу і проблеми міста, особливо це стосується каналізації і запахів.

Чим вас неприємно вразила Вінниця?

Відношенням чиновників, у нас в Херсоні було більш відкритіше і доступніше в плані спілкування з владою. Щоб мене десь не пустили – то це було б скільки шуму потім. Я без проблем могла потрапити всюди, де мені було потрібно. Тут для цього  необхідно докласти купу зусиль і часу. Добре, що працюю дистанційно – для Херсонщини.

Проект реалізується за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.